РОЗДІЛ V
Граф Моєкало-Недамкало.
Важливе завдання
Нарешті вони виїхали з лісу і зупинилися перед величезною залізною брамою, замкненою на безліч здоровенницьких хитромудрих замків. Зверху донизу брама була завішана тими замками.
Дон підійшов і натиснув кнопку дзвоника. І одразу задеренчало так гучно й оглушливо, що вони аж поприсідали.
Вмить одчинилося у брамі маленьке кругленьке віконечко і з нього визирнуло перелякано-пильне око охоронця:
— Хто там?
— Та я! Не бачиш, чи що? Одчиняй! От іще! — сказав Дон.
— А то хто? — око вибалушилося на Грайлика.
— То мій друг, початкуючий лицар віконт де Грай.
— Одну хвилинку. Зараз спитаю, чи можна, — і віконце зачинилось.
Минуло хвилин п’ятнадцять, не менше.
За цей час тричі відчинялося кругленьке віконечко у брамі, і кожного разу чиєсь інше око перелякано-пильно визирало й мовчки дивилося на Дона і Грайлика.
Нарешті заклацали-заскрипіли численні клямки й замки, заскреготіли, відчиняючись, маленькі клепані залізні дверцята у брамі, і голос охоронця промовив:
— Заходьте!.. По одному!.. Коней лишайте.
Вони припнули коней до конов’язі біля брами, і спершу Дон, а за ним і Грайлик пройшли через дверцята.
Навколо всього палацу пліч-о-пліч суцільною стіною стояли вартові: списи наїжачили — не підійти.
А біля дверей вартові стояли аж у три ряди. Коли Грайлик проходив, навіть подряпався об гостряки списів.
У напівтемному залі їх зустрів граф — товстий, очі витрішкуваті, рот зубастий, руки довгі, загребущі.
Не привітався, не усміхнувся, а одразу:
— Що хочете? Що треба? Не дам! Моє! — і цупкими павукастими руками почав хапати й притискати до грудей то одне, то інше.
«Точнісінько як Сашко Чеберяка з нашого будинку», — подумав Грайлик.
— Не хвилюйтеся. Нічого нам, графе, не треба, — лагідно мовив Дон.
— Тоді давай, кажи! — і граф наставив велике волохате вухо.
Дон зашепотів щось у те вухо.
А Грайлик подумав:
«Як це — «не треба»? А лати для мене? Він же казав… Ми ж спеціально приїхали».
У цей час позаду хтось тихенько кашлянув.
Грайлик обернувся і встиг помітити, як з-за колони визирнув і одразу сховався барон Менших-Ображайло.
«Тю, — подумав Грайлик. — Звідки він тут узявся і чого ховається?»
Тим часом граф Моєкало-Недамкало просто свердлив Грайлика очима, слухаючи, що говорить йому на вухо Дон. І кивав головою, примовляючи:
— Ага… Ага… Ага…
Хвилини три він отак агакав, киваючи, і нарешті сказав:
— Правильно. Розумно. Узгоджено. Погоджено.
Дон був явно задоволений собою.
— Ходімо! — сказав він Грайликові.
— Куди? — не зрозумів Грайлик.
— Є дуже важливе завдання, яке маємо виконати.
— А як же… з латами? — тихо спитав Гр айлик.
— А тоді й лати будуть. Усе буде! — теж тихо відповів Дон.
Вони вийшли з палацу і пішли назад до брами. Пройшли через дверцята, які довго відмикав їм охоронець, сіли на коней і поскакали.
— А що за таке завдання важливе? — спитав нарешті Грайлик.
— Як добре, що я тебе зустрів, дорогий друже! — урочисто промовив Дон. — Справа в тому, що маркіз Крутій-Хитрило на цей раз сказав правду. Князь Дражнило-Насміхальський таки перехопив принцесу Шах-Шароню. І заточив її у неприступну вежу-здоровежу. Врятувати її можемо тільки ми з тобою. Вірніше — ти. У вежі-здоровежі на самісінькій горі є маленьке віконечко, через яке дорослий не пролізе аж ніяк. Вся надія на тебе. Ти пролізеш і виведеш через віконце принцесу. А я драбину триматиму. Сподіваюсь, ти не відступиш, не злякаєшся?
— Та ні. Чого це… — Грайлик навіть почервонів від такого припущення. Потім подумав і сказав:
— Я-то, може, й пролізу. А принцеса ж як? Вона ж доросла.
— Яка там доросла! — махнув рукою Дон.
— То вона дівчинка? — вразився Грайлик.
Йому чогось стало приємно від цієї новини.
— Авжеж. Така, як ти.
— А нащо ж вони її тоді викрадають? Я думав для того, щоб одружитися. Як це завжди у казках робиться.
— Яке там одружитися! — знову махнув рукою Дон. — Тут справа серйозніша. Чарівна справа. Той, кому усміхнеться принцеса Шах-Шароня, на все життя стане щасливим, всемогутнім і непереможним. От вони й стараються. Але зробити, щоб принцеса усміхнулася, — теж важко. Принцеса ще нікому, крім батька, по-справжньому не усміхалася. Тому шах Шах-Шарах такий багатий і могутній.
— А граф Моєкало-Недамкало — що? — благородний? Хоче врятувати принцесу? — Грайлик недовірливо глянув на Дона. — Ви ж з ним шепотілися, і він весь час агакав. Значить, погоджувався з вами.
— Ні,— усміхнувся Дон. — Він не дуже благородний. Він хотів би, щоб ми викрали принцесу, а він повернув її шахові. За золоті дукати. Граф Моєкало-Недамкало дуже любить гроші. Але ми його обдуримо. Я домовився з графом, що ми привеземо принцесу до нього, а ми помчимо з нею прямо до шаха Шах-Шараха. Щоб досягти благородної мети, іноді треба трошечки й хитрувати. Це називається тактика.
— А чому граф Моєкало-Недамкало силою не одбере у князя Дражнила-Насміхальського принцесу? У нього ж стільки воїнів!
— От! «Чому-чому»! Бідні твої тато з мамою. Чомукало! — майже роздратувався Дон. — Тому що граф не хоче сваритися з Дражнилом-Насміхальським. То такий вреднюга, що будь-кого засміє-задражнить на увесь світ.
Грайлик не питав більше нічого.
РОЗДІЛ VI
Вежа-здоровежа. Несподіванка перша.
Несподіванка друга. Якцетак
Їхали вони, їхали. Полями, перелісками, на гори піднімалися, у долини спускалися.
Нарешті виїхали на високий пагорб.
Бачить Грайлик — у долині вежа стоїть. Височенна. Справді вежа-здоровежа. Кам’яна. Стіни глухі. Дверей не видно. Тільки на самісінькому вершечку маленьке віконечко. І ніде нікого.
Спустилися вони з пагорба.
— А де ж варта? Охорона? — пита Грайлик.
— Поїхала обідати.
— І кинула об’єкт? — здивувався Грайлик.
— А що тому «об’єкту» буде? Звідти втекти можна, тільки маючи крила.
— Справді,—погодився Грайлик, дивлячись, як високо над землею те маленьке віконечко. — А як же туди принцесу затягли? Дверей, я бачу, нема.
— Драбину приставляли.
— А де вона?
— У секретному місці лежить. Та я те місце знаю.
— Звідки?
— Справжній лицар мусить бути не лише відважний та благородний, але й кмітливий. Я ж тобі казав: головне — це інформація. — Дон спішився, підійшов до кущів і почав тягти з них драбину. Довго тяг, бо драбина була довжелезна. Витяг, почав приставляти до вежі. Довго приставляв, бо довжелезну драбину швидко до вежі-здоровежі не приставиш.
Аж от досягла драбина самісінького віконця.
— Давай, швидше лізь, — кивнув Дон Грайликові.— Бо охорона вже перше з’їла, друге їсть. Скоро за компот візьметься. Не встигнемо — буде непереливки.
Поліз Грайлик угору.
Лізе, а сам думає: «Це добре, що принцеса дівчинка, а не доросла. Що б я з дорослою робив?.. Яка хоч вона? Чи схожа на Співалочку з нашого двора? Добре, якби була схожа. Якщо вже на когось має бути схожа принцеса, то, звичайно ж, на Співалочку. Не на плаксійку ж Лялечку або ябеду Наталочку».
Чим вище лізе Грайлик, тим холодніше йому під серцем. Вниз і не дивиться. Бо як глянеш, то й у голові замакітриться, і руки за щаблі не втримаються.