І знову — гори. Подерся Грайлик крутими гірськими стежками… Дорогу добре запам’ятав, коли страус Еміль його віз.
Аж раптом змушений був зупинитися. Дорогу перетинало провалля. Таж не було його тут! Мабуть, недавно обвал стався. У горах це часто буває.
Роззирнувся Грайлик навколо. Іншого шляху нема. Єдиний вихід — місток через провалля перекидати. Добре, що дерево всохле край провалля росло. Підпиляв Грайлик його, підрубав так, що впало воно вершиною якраз на той бік провалля.
Переповз Грайлик обережно по дереву через провалля, пішов далі.
А внизу пустеля починається.
Підкріпився Грайлик у кущах біля підніжжя гір, поїв-попив, відпочив. А тоді сплів із зелених гілочок крислатого капелюха, щоб голову не пекло. І пішов через пустелю.
Коли добре підготуватися, то й пустеля не страшна. Навіть дивується Грайлик — звідки сили беруться. Так же був знесилів.
І он уже ліс останній видно. А за лісом і Куматенега.
Відпочив на узліссі після пустелі востаннє Грайлик. І думає — треба, мабуть, про якусь зброю подбати. Може, виручаючи друзів, і битися доведеться. Топірець, правда, є, але він маленький. До такого, як вартовий Макар Телятник, з топірцем майже іграшковим і не підступайся. Щось солідне, довге треба. Вирішив Грайлик озброїтися списом. Знайшов довгу жердину, обстругав, загострив з тоншого кінця. Вийшов добрячий спис.
Заткнув він топірець за пояс, узяв під руку спис і пішов лісом. Але так іти було незручно, спис весь час за гілки, за дерева чіпляється. Довелося узяти спис за гострий кінець і тягти за собою волоком по землі.
Ішов-ішов Грайлик і вийшов з лісу до золотої брами. Нарешті!
«Ну, тепер держись, голубе!» — сам собі сказав Грайлик. Узяв спис напереваги, як ото середньовічні лицарі на турнірах, і постукав ним у золоту браму.
Відчинилася хвіртка, і з’явився вартовий Макар Телятник. Побачив Грайлика, усміхнувся радісно:
— А-а, це ти? Сам прийшов-таки? Ну молодець! Оце інша справа!
Потім глянув на спис і питає:
— А що це в тебе за ломака?
Знітився Грайлик. Вартовий так лагідно, привітно і миролюбно зустрів його, що якось навіть і незручно говорити про спис.
— А… а це підпирачка, щоб легше було йти, — одвів очі Грайлик.
— А-а, ясно, — усміхнувся Макар Телятник. — Ну, тоді проходь з підпирачкою. Будь ласка!
І вартовий широко розчинив золоту браму.
Чекаючи різних небезпечних несподіванок, Грайлик міцно стиснув у руках спис-підпирачку і пішов уперед.
За брамою починалася широка алея, обсаджена тополями, як бульвар Шевченка в Києві, що вела у глиб Куматенеги. Ні колючого дроту, ні тюремних бараків, які сподівався побачити Грайлик, видно не було. Та от попереду показалася дерев’яна арка, а на ній на червоному полотнищі білий напис: «Колонія Макаронія».
«Ага! Все-таки колонія!» — подумав Грайлик. Що таке колонія, він добре знав. Не раз чув і про колонію суворого режиму, і про дитячу виправну колонію для неповнолітніх правопорушників і злочинців.
Насторожено озираючись на всі боки, посунув Грайлик під аркою. Щось тихо, не чути нічого. Мабуть, лежать зв’язані, роти позатикані.
І раптом…
Вони сиділи за довгим столом під розлогим дубом і обідали.
Першою побачила Грайлика Галочка.
— Грайлик! — дзвінко вигукнула вона, кинувши ложку.
І вмить усі покидали ложки і з галасом кинулися до нього. І Женя-Жменя, і Толя-Бараболя, і Марушка-Реготушка, і Іван-Сумніван, і Юля-Танцюля, і Вітасик-Тарантасик… Одне слово, усі-всі дитиндівці, крім Чуха, Мині і Романа-Отамана.
Вони весело галасували і стрибали навколо нього.
— Ти звідки?
— Як ти сюди втрапив?
— А що це в тебе за спис?
І враз Галочка, перекрикуючи всіх, вигукнула:
— Та він же рятувати нас прийшов!..
Всі вмить замовкли, перезираючись.
— Правда? — подивилася Галочка Грайликові прямо у вічі.
— Правда… — кивнув Грайлик.
— А нащо нас рятувати? — раптом вигукнув Женя-Жменя.
— Хіба нас треба рятувати? — підхопила Юля-Танцюля.
— Ну, він же не знав… — сказала Галочка.
— А що, хіба… — Грайлик розгублено обвів поглядом усіх.
— Ой! Нам тут так добре! — вигукнула Юля-Танцюля.
— Так цікаво! — сказав Іван-Сумніван.
І те, що це сказав Іван-Сумніван, який завжди марудив і тільки казав: «Так не буває», — найбільше вразило Грайлика.
— Та ви що?! А зловредний чаклун Нетреба?
— Та чого ж він зловредний? Він же отакий дід! — Женя-Жменя підняв догори великий палець.
— Що?! — вражено закліпав очима Грайлик.
— Правда-правда! — вигукнула Галочка
— Ми тут робимо все, що хочемо, — захоплено підхопив Вітасик-Тарантасик.
— Ніхто нам не допомагає, але й не забороняє щось робити самим теж ніхто, — сказав Іван-Сумніван.
— Не забороняє? Дід Нетреба?! — вражено перепитав Грайлик.
— Він тільки чари забороняє, чудеса всякі. Хоче, щоб ми власними руками, власними зусиллями всього добивалися. Бо той, хто звертається до чар, вже не може без них обійтися, втрачає силу, вміння, і сам не може нічого зробити. А ми… От подивись, що ми набудували, — сказала Галочка. — Ходімо!
І повели вони Грайлика за кущі на галявину, де стояли якісь чудернацькі намети, а в пагорбах були печери, а на деревах площадки. Струмок був запруджений гаткою, і утворився ставок, на якому плавали саморобні кораблики, вирізані з соснової кори.
— А вартовий Макар Телятник? — згадав раптом Грайлик. — Він же вас нікуди не пускає. Недарма ж написано: «Колонія Макаронія».
— Та ти що! — вигукнув Женя-Жменя. — Ми з Макаром дружимо, живемо — не тужимо.
— Він нас, навпаки, охороняє, щоб на нас ніхто лихий не напав, — сказав Іван-Сумніван.
— А «Колонія Макаронія» — то ми самі написали, — сказала Галочка. — Це Іван-Сумніван придумав. І ми називаємо себе колоністи-макароністи. Макар нам і їсти готує. Та як смачно! Бо ми ще самі не дуже вміємо. Але вчимося, і сьогодні я першу вечерю варитиму.
— А де ж ваш дід Нетреба? — озирнувся Грайлик.
— Кудись подався. Сказав, що буде нам сюрприз, — мовила Галочка.
І тут здаля почувся голос Макара Телятника:
— Прибули! Прибули!
Всі кинулися до золотої брами.
РОЗДІЛ X
Сюрприз
Біля золотої брами стояв дід Нетреба, а поряд з ним скуйовджені, у синцях та подряпинах, у подертому одязі, жалюгідні й нещасні Чух, Миня і Роман-Отаман.
— Ледве відбив. Ще трохи — і не встиг би, — похитав головою дід Нетреба.
Що ж виявилося?
А виявилося, що на королівські палаци Чуха і Мині напали шкуродери-мародери. То були страшні казкові створіння — з вовчими головами, волохатими мавпячими тулубами і свинячими хвостами. А замість рук — пазуристі лапи шулік.
Коли у розкішному королівському палаці живе самотній зажерливий господар, хтось та кине на нього хиже око. Та ще коли навколо шастають шкуродери-мародери.
І на військо Романа-Отамана напало те ж саме плем’я шкуродерів-мародерів. Оскільки воно було казкове, ніякі танки, вертольоти, ніяка людська зброя нічого з ними зробити не могли.
— Ну, слава Богу, що все позаду, — сказала Галочка. — Так добре, що ми знову всі вкупі, всі разом. Ходімте швиденько обідати. А то все прохолоне.
Грайлик глянув на діда Нетребу і раптом побачив, які в нього гарні, усміхнено-добрі очі.
І подумав: «Виходить, не обов’язково той, хто тобі каже: «Не треба!» — твій ворог. А той, хто для тебе все — будь ласка! — робить тобі добро».
І тут несподівано з неба почулося:
— І все-таки я чародій! Будь ласка!
Спалахнуло, загуркотіло… І в тому гуркоті почувся регіт чаклуна Жартуна-Реготуна:
— Га-га-га-га-га!..
І вмить зникли і дід Нетреба, і Макар Телятник, і Колонія Макаронія, і вся Куматенега…