Неділя, січень 1991 року, тиша. Сиджу сам на кухні, п'ю чай і курю сигарети. Вночі нестерпно боліла голова, ноги зводила судома; прокинувся від болю, мучився і терпів, потім змусив себе підвестися, шукати якісь таблетки; поглянув тоді у дзеркало і побачив хворе, страдницьке обличчя з напівбожевільними очима, які сльозилися; «це — я», — подумав. Таблетки допомогли, заснув десь через півгодини, снилися важкі, моторошні сни. Це я, така собі єдностка серед мільярдів інших. Вдуматися тільки: серед мільярдів. А вони наче й не існують для мене, сто, двісті тисяч — щонайбільше. Мільярди живих антропоморфних істот вовтузяться цієї неділі, у січні 1991 року, серед тиші, по планеті, яка знаходиться в далекій провінції Всесвіту; мене важко уявити, настільки мізерне, випадкове і минуще це існування. Якщо у Бога тисяча років — один день, то що ж тоді мої дні і роки мого життя у Його — і моїх власних — очах? Мікроскопічна іскорка, кварк — це я. Припустимо, що я можу уявити собі кварк, у якого болить голова, у якого є власні думки, і світогляд, і проблеми; але чим я можу зарадити йому, — і хто може зарадити мені? Щойно майнула ця думка — і її вже немає, блиснула іскорка в очах — і погасла; чи ж не божевіллям було би думати про неї ще, опікуватись її долею, перейматись її проблемами, коли вже ні іскорки, ні проблем її немає цілий день — тобто тисячу років? А два-три дні? А рік Божий — тобто триста шістдесят п'ять тисяч років? А мільярди таких іскорок, міріади, більйони, чи які там іще існують числа? Можна сказати, що всі вкупі вони складають одне велетенське полум'я, і полум'я це — Бог. А можна сказати, що думка ця — лише образ. А можна взагалі промовчати. Сенс буття дещо просторішає, коли припустити, що вчення індусів про переселення душ — істинне, що іскорка — вічна, душа — безсмертна мандрівниця крізь форми усіх існувань — від хробака до Будди, а відтак — до нірвани, до великого згасання у темряві і в нічому. У нічому сенс буття не існує, є тільки сенс не-буття. Але якщо індуси помилялися? Адже і це вчення не є вічним, загальним та очевидним. І що таке вічність, загальність, очевидність із погляду іскорки, однієї або другої в ряду більйонів іскорок, — і з чийогось іншого погляду? Чітких відповідей немає, немає останніх відповідей і готових розв'язань, — зате є свобода волі і свобода вибору. Відтак чи може вибір, зроблений вільно, бути помилковим? І, в той же час, чи справді він вільний, цей вибір, коли є вічна, загальна й очевидна зумовленість істоти багатьма більйонами невідомих і відомих нам причин? Що, у такому разі, помилка, а що — істинне? І те, й інше — є, припускається, відстоюється, відкидається, потім знову повертається і знову є. К'єркеґорові можливість і необхідність, гойдалка, терези, абсурд. Незумовленість і нікомуненалежність властиві Богові, властиві бурхаючому полум'ю, універсуму — але не часткам, не іскоркам, — кажу я, щоб відразу пригадати протилежне, те, що читав у «Ґіті» про незумовлені душі і т. д. Отже, знову: можна так, а можна й отак, гойдалка гойдається, маятник хитається, верх-низ, низ-верх, і минають години, обертаються стрілки, приходить день смерти, а потім день народження, маятник гойдається, не віддаючи переваги нікому і нічому, інакше він зупиниться; відтак буде маятник, який зупинився, буде годинник, який продовжуватиме йти, один поспішаючи, інший відстаючи, і, мабуть, ніколи й ніде не буде годинника, який ітиме точно, — бо щодо чого ця точність і цей час? Просто: все є. Просто: я є. І тоді все розпочинається з початку, а може, з кінця, не пригадую.
Сонячний, морозяний, веселий і засніжений день. Зима справжня, не-вигадана, з яскравим блакитним небом, із синіми тінями дерев і хат на чистому скрипучому снігу, зима, якої так бракувало останніми роками, від якої не хочеться ховатися у теплій і темній кімнаті з котами на печі, з годинниками, які монотонно відмірюють час, і час цей — для чистоти та діяння, теперішній тривалий час. Сліпучо-жовта скирта соломи в сусідньому саду, яблуні і шпаківня, добрі, споконвічні речі з власними назвами.