Далі. Яку роль виконує святий Нансен у очах Дзьосю, котрого взагалі не було на той час у монастирі? Святий Нансен розповідає, але що він розповідає? Яка це історія? Чому Дзьосю повинен її слухати? Йому розповідають історію, побачену очима святого Нансена; ну, а якби її розповідав чернець Західної келії? А якби Східної? А якби цю історію розповіло саме кошеня? Було б уже як мінімум чотири історії, але жодна з них (навіть якби їх було чотири тисячі) не була би дійсністю. Але чому Дзьосю повинен слухати чотири тисячі історій про одне кошеня, одного святого Нансена й одних зі Східної, других — із Західної келій? Святий Нансен осквернив Дзьосю. Тому Дзьосю мовчки втілив цю істину, поклавши на голову сандалію і вийшовши геть. Треба встати, вийти й очиститися. Жодної з чотирьох тисяч історій не було. Була одна дійсність. Була одна дійсність, потім друга, потім третя, — до кошеняти, з живим кошеням, з мертвим кошеням, без Дзьосю, потім удвох зі святим Нансеном, один святий Нансен, один Дзьосю, — неможливо перелічити й описати кожну з хвиль єдиного океану, неможливо і непотрібно. «Зустрінеш патріарха — убий патріарха, зустрінеш святого Нансена — убий святого Нансена…» Святий Нансен зустрів кошеня і вбив кошеня, — але в дійсності, а не в своїй свідомості цієї дійсности. Він не зміг його позбутися, в результаті це кошеня стало майєю і поселилося у свідомості святого Нансена. Ось хто направду заволодів кошеням! Але він заволодів не дійсністю кошеняти, а лише фантазмом, «історією». Дзьосю зустрів святого Нансена і вбив його у своїй свідомості; разом із майєю Нансена загинула і майя кошеняти. Дзьосю вбив майю кошеняти — ось чому святий Нансен із гіркотою вигукнув: «Ах, чому тебе не було тут удень! Кошеня залишилося б живим». Ось чому відповідь Дзьосю називається «Животворящий меч».
Осквернення майєю Дзьосю не прийняв, він трансформував його в осквернення дійсністю, а потім пішов і помив голову, справді очистившись від справжньої скверни.
ЯК нікомуненалежна троянда зумовлена ґрунтом, водою, сонцем, ТАК і я зумовлений психофізичним середовищем організму. У цьому немає нічого поганого або доброго, це факт, з яким треба рахуватися, це — дійсність. Треба пам'ятати, що троянда може зів'янути або розквітнути залежно від обставин, залишаючись при цьому зів'ялою або розквітлою трояндою. Троянда не може вибирати того, чим вона зумовлена. Але її потреба розквітнути, а не зів'янути, — теж факт дійсности, з яким треба рахуватися; тут не йдеться про вибір, оскільки існує мета, яка нівелює вибір. Я повинен стати собою, і психофізичне середовище організму має стати моїм; дух, тіло і психіка повинні бути єдністю. Єдністю, яка навіть не усвідомлюється, як і троянда не усвідомлює, де її корінь, де — стебло з листками, де — квітка, де — запах цієї квітки.
Якщо ексцентричне «я» — дійсність, необхідно задіяти цю дійсність і зробити її садівником, котрому однаково належні і діяння, і споглядання; якщо ексцентричне «я» — ілюзія, її треба позбутися. Через ексцентричність «я» тіло людини є повністю названим, повністю прорефлексованим; відтак або воно запізнюється, або рефлексія. Звідси почуття незакорінености, відчужености тіла від свідомости і навпаки; через свою названість і тіло, і свідомість є ілюзіями, недійсними і недієвими, вони не ростуть, щоб розквітнути, а працюють автоматично, механічно, на марґінесах, не на повну силу. Вчення, релігії, віри, системи людей грають роль дзеркал у калейдоскопі, які організовують хаотичне розташування скелець у чіткий і гарний геометричний візерунок; але суть у тому, що «гарність» цього візерунка, як і сам він, — ілюзія, оптичний фантазм, і в дійсності розташування барвистих скелець лишається хаотичним, фрагментарним і довільним, ладним щомиті, від найменшого поруху, розсипатися в іншу хаотичну непослідовність. Ексцентричне «я» виконує роль ока, яке заглядає до калейдоскопу з упорядкованого, наперед визначеного для споглядання боку; тим часом хаотична сторона залишається невидимою, на неї не звертають уваги.