Щебечуть птахи, пообідня пора; хочеться всього зразу — Сейму, лісу, «Бгаґавад-ґіти», Євангелія, іспанських містиків, кави, сигарети, полуниць; гублюся перед таким багатством можливостей, бо ж у роки подорожі не мав нічогісінько, крім незрадливого щоденника, у якому все більше і більше мріялося про оце літо повернення, літо чистоти, літо відшуканого русла і правильної слави Господа. Тиша, спека, легесенький вітерець, — і така ж, як цей вітерець, легенька, невидима, але відчутна усмішка, що перебігає серцем.
Добре поплававши, повернувся з Сейму; швидка течія знесла мене далеко вниз, за пішоходку; а тут, біля нашої хати, сьогодні розцвіли півонії, ніжно-рожеві і білосніжні, з тонким, святковим запахом; а ще зацвіли жовтогарячі лілії; як висловити це: швидку і чисту течію, в якій повільно, уже не поспішаючи, як учора, ти пливеш до протилежного берега, а потім назад; і це святкове, таке радісне цвітіння білосніжних, і ніжнорожевих, і жовтогарячих форм; а над нами — сяюче червневе небо з такими ж білосніжними, як квіти півонії, хмарами; а ще ці чисті пахощі повсюди — через них не хочеться повертатися до хати й книжок; хоча й хати, і книжок я теж дуже давно, майже ніколи, не мав. Усе вродило, — бачиш нарешті? Усе вродило і з кожним днем самостійно набуває саме тих, ідентичних твоїм мріям і надіям, обрисів, набуває обрисів обличчя, яке довго різьбили не щастя і сподівання на збавлення. Ти дивишся у дзеркальце, розчісуючись після купання, і переконуєшся, що це тільки твоє обличчя, з характерними зморшками біля очей і губ, — кожна з них надає твоєму обличчю своїстого виразу, і, дивлячись у дзеркальце на своє обличчя, на Сейм, на Батурин, на жовтий пісочок і зелені верби, знову розумієш і знову погоджуєшся з тим, що жоден попередній день дивовижної подорожі не був марним, не був безплідним, що кожна безсонна ніч, посаджена у твоїй свідомості, — вродила, мов яблуня, що треба було саме так — і не інакше. Погоджуєшся з Богом, і Він погоджується з тобою.