Для того, щоб бути вільним, треба бути собою сповна; для того, щоб бути собою сповна, треба бути вільним. Замкнене коло. Тотожність. І в першому, і в другому випадку насамперед треба бути, що ми вже маємо, бо ми є. Такі умови можливости («для того, щоб… якщо, то…»), такі замкнені кола випливають з уже-існуючої ситуації, наперед-заданої тим, що ми вже є. Наша свідомість-мова заведена на зациклювання; вона тяжіє до циклічности, тому що вона постала в циклічному світі і є ним. Лише ця циклічність природного універсуму — єдиний видимий лад; але вся справа в тому, що дух і розум не є природними. Зациклювання розуму засобами мови — це не лад і не гармонія, а щось на кшталт обтяжливих наслідків першородного гріха. Циклічність — це зумовленість причинами й наслідками. Свобода — нециклічна й незакономірна. Свобода — неприродна. Тіло прагне циклічности й закономірности, дух прагне свободи і спонтанности. Чому дух прагне свободи? Тому, що він — вияв свободи; він прагне бути, бути вічно, а оскільки лише свобода породжує його, тож і прагне він тільки її — передовсім.
Довго не міг учора заснути. Згадував день свого хрещення — сніг, що тане, хмари, знаки хреста на чолі, грудях, руках і ногах, які проставив старенький священик із білою бородою у своїй хаті, де тихо і спокійно пахло ладаном та воском, де лежали такі таємничі і привабливі фоліанти; як повертався від нього, почуваючи якусь ніяковість перед людьми — мені здавалося, що всі бачать ті знаки хреста і через це звертають на мене увагу. А ще той настрій упевнености в собі, сумирности і безстрашности суміш, а ще ті хмари, повні весняних дощів і квітів. Мов уперше в житті, читав Євангеліє, яке взяв у Марії Хрисантіївни, матері моєї хрещеної, — кишенькове дореволюційне видання, дуже дрібний шрифт і, знову ж таки, запах тієї книги — віск і ладан, запах чужого житла і чужої долі, і весна, така рання, березнева, юна-юна, ще майже дитина.
А потім — Таня і Кирилівська церква, врубелівська Мадонна з немовлям, вузенькі й круті сходи на хори і музика Березовського; а потім — Таня і Лавра, вузесенький серпик місяця в руїнах собору, липень, вишита сорочка і довга й запашна дівоча коса, яку розплітав; а потім — Еклезіаст і опале жовтогаряче листя на сліпучо-чорній землі; а ще потім — проводи в армію, і хрестик, який я загубив у автобусі, що привіз нас до Чернігова на призовний пункт. І два роки пекла. І повернення, і катедральний собор у Львові, у якому стояв разом із Галею, дивлячись на золоті окуляри ксьондза, слухаючи вперше у житті живий орган, який згодом, через шість років, озветься до мене пізно ввечері з-за зачинених дверей Маріяцького костелу в Кракові, у травні, серед буйної зелені, під тихий плюскіт водограю.
І все це тут, у мені, вічноминуле, вічнонезнищенне. Чому ж я зупинився і так страшно розгубився? Адже треба йти далі і далі, до вічного Собору, до вічного неба над ним, адже все ще тільки розпочинається, невже не зрозуміло?
Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла «Сповідь» Авґустина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог — живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце «тепер». Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова — у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий і окремий простір Царства Божого; Авґустин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії.
Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури — все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, — не більше й не менше. Треба бути глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі — потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це — основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.