Під вечір зварив картоплі, дядько Толік приніс смажених карасів, потім і Сашко підійшов, я зірвав кілька помідорів на грядці, повечеряли разом, Сашко запросив до себе на чай, — пили його під усохлою яблунею, навпроти вікна з колишньої нашої кухні, там стояв стіл, з-за якого видно було кущ верболозу на місці теперішньої Tea-Rose Cell — двадцять сім років тому.
Шлях Крішни, шлях Ом, посидів біля нього, прислухаючись до повернення тиші — за цілий день галас і балачки втомили, — бачив цю тишу, явлену в соснах, тишу струнку і радісно-золотокору; потім відкрив для себе новий правдивий Holzweg: Навскісний шлях, бічний від шляху Ом — до Простого, майже непомітний для стороннього ока, схожий спочатку на довгу галявину (прогалину-просвіт-Lichtung) між соснами; пішов ним і, вже вийшовши на Простий шлях, зміг нарешті розказувати маха-мантру; проста стежка привела мене до лісового храму: незвична навіть для мене картина призахідного неба, дуже жива й динамічна — невпинний рух хмар (сьогодні вони пливли, а не повзли, як учора) з півночі на південь («у вирій відлітають», — констатував я); пташка якась, схожа на горобчика, сіла навпроти на оголений корінь Сестри Марії, який звисає у кар'єр, теж медитувала, а чи збиралася ночувати, потім таки злякалася мого необережного поруху і полетіла, натомість прилетіла інша, сіла у верховіттях над головою. «Скоро вони сідатимуть мені на плечі — як Франциску Асизькому або опудалові з вірша котрогось польського поета (Тувім? Галчинський?)», — усміхнувся до Сестри Марії («завтра — Марії Магдалини; поставиш мені могорич?» — запитав у неї); дві пурпурові смуги у ясно-блакитному, а далі зеленкуватому небі — наче палаючий прапор, наче переглядав кіно про нашу юність (у цьому «наша» не було Туза або Кашки — переконався, подумки поставивши їх у контекст, — хтось інші, незримі брати і сестри буття — або невпізнані, неідентифіковані — бо ж «земля неспівпадінь»); не було у цій кінокартині жодного пафосу ані «романтики» — була Краса, висока поезія, висока і чиста трагедія, трактат «Про піднесене» (уже забув, чий, Курціус про нього пише, уточнити треба), — Краса байдужа, недоторканна, злегка глузлива до хробачливого базікання усіх цих Парамонових, до їхнього рівня інтерпретації.
Закінчив читати «Критику чистого розуму». 4 серпня Сестра Марія поставила могорич: приїхала Андруся з маленьким своїм сином і гостювала аж до 8 серпня. Ходили купатися на Сейм, на закупи до Батурина; неймовірно світлі і щасливі дні, такого у моєму житті не було ще жодного разу — хоча я сам навіщував цей приїзд у другій книзі «Вечірнього меду» (побудованій на Римаруковій «Упродовж снігопаду»). Втратив почуття часу, жив у вічності, милуючись тобою; мабуть, це вже точно перед смертю цього разу — бо так добре не буває задарма.
Прийшов малий Сашко: «Батько каже, що вода закипіла, а заварити нічим»; дав йому заварку, пили чай, вирішили сходити на Орлове, востаннє цього літа, закрити рибальський сезон. Учотирьох: Сашко-сусід із сином Сашком, Толік Русак і я; розпрягли Бунчука, пустили пастися, назбирали хмизу, розклали багаття, пекли сало, вечеряли з огірками, цибулею, помідорами — хто що взяв з дому, балакали; повний місяць світив над озером, туман плив над водами, не витримали, розмотали вудки, почали ловити, дивлячись на поплавок у світляному колі відображеного на воді місяця, клювало, але не спіймав нічого (Сашко з сином — чотирьох карасиків), пішов понад озером, шукаючи торішні рибальські місця, але в темряві нічого не знайшов, вода спала, мілко, прилаштувався біля височенної верби всохлої, біля якої колись розпочинав знайомство з Орловим озером, закидав доти, доки місяць не почав сідати за гуртком верб навпроти; повернувся до багаття — яким святковим воно виглядало збоку, під осінніми зорями; дядько Толік порався, підкидаючи хмиз, коли ж і Сашко прийшов — «місяць сховався, поплавка не видно»; сходили утрьох, притягнули ще хмизу, осикових гілляк, які хтось порубав і поскладав на купу, полягали біля багаття на запашному сіні (малий Сашко увечері привіз від скирти конем), дрімали, перекидалися словом — «будете, дядьку Толік, згадувати в Москві нашу рибалку» — «буду обязательно, замечательная ночь» — дорогі моєму серцю сузір'я оберталися над головою, супутники і літаки снували, читав подумки «мантри» — «Kosmos», «Дайте» і «Хірон» Миколи Зерова, вдихав пахощі сіна і приозерних трав, курив люльку, підкидав хмиз до багаття. Бунчук пасся поряд, хрумав конюшину — «Нічні пастухи» батька, «пастухи буття» Гайдеґґера, — був у реальному бутті — реальним чоловіком, незважаючи на те, що боліли зуби і раз-по-раз хапало серце (набрав із собою цілу кишеню анальгіну, валідолу, навіть пляшечку корвалолу — втім, обійшовся без останнього).