— Господи боже мій! Де ти була, дитино? — сердито спитав її містер Отіс, гадаючи, що то була якась лиха витівка. — Ми з Сесілом шукали тебе по всьому графстві, а твоя мати перелякалася до смерті. Ніколи більш не смій так шуткувати!
— Тільки з Привидом! Тільки з Привидом! — репетували близнюки, вистрибуючи довкола.
— Люба моя дівчинко, знайшлася, дякувати Богу! Ніколи більш не покидай мене, — шепотіла місіс Отіс, цілуючи тремтячу дитину, і гладила її сплутане золоте волосся.
— Тату, — спокійно мовила Вірджинія, — я була з привидом. Він помер, і ви повинні піти подивитись на нього. Він був дуже недобрим за життя, але нині щиро покаявся і перед смертю подарував мені цю скриньку з прикрасами.
Рідні заціпеніли в німому подиві, та вона лишалася спокійною і серйозною. І вона повела їх крізь отвір у панелі вниз по вузькому темному коридору, а Вашингтон із запаленою свічкою, яку взяв зі столу, йшов останнім. Врешті вони дійшли до високих дубових дверей, утиканих іржавими цвяхами. Вірджинія торкнулася дверей, важкі завіси з рипінням зрушили з місця, і всі опинилися у маленькій низькій кімнаті зі склепінчастою стелею і ґратчастим віконцем. У стіну було вмуроване велике залізне кільце, а до нього, розпростертий на кам’яній підлозі, прикутий страшний скелет. Здавалося, він хотів дотягтися своїми довгими безживними пальцями до старовинного ковша і глека, що були поставлені так, аби він не міг їх дістати. У глеку, певно, колись була вода, бо зсередини його вкривала зелена цвіль. У ковші не було нічого, крім жменьки пилу. Вірджинія стала навколішки біля скелета і, склавши свої маленькі ручки, почала тихо молитися, а інші зачудовано споглядали картину страшної трагедії, таїна якої відкрилася їм нині.
— Погляньте! — вигукнув один з близнюків, визирнувши у вікно, щоб зрозуміти, в якій частині будинку знаходиться кімната. — Погляньте! Сухе мигдалеве дерево розцвіло. Місяць світить ясно, і я бачу квіти.
— Бог простив його, — мовила Вірджинія, підвівшись з колін, і ніби прекрасне світло осяяло її лице.
— Ви просто янгол! — вигукнув юний герцог, обняв і поцілував її.
Розділ сьомий
За чотири дні після цих дивовижних подій, близько одинадцятої вечора, з Кентервільського замку виїхала поховальна процесія. Катафалк везли вісім чорних коней, і в кожного на голові розвівався пишний плюмаж зі страусового пір’я; свинцева труна була вкрита розкішним покривалом з пурпурової парчі, із витканим золотом гербом Кентервілів; по обидва боки від карет ішли слуги з палаючими смолоскипами. Уся процесія справляла надзвичайно сильне враження. Розпорядником похорону був лорд Кентервіль, що спеціально прибув з Уельсу. Він їхав у головній кареті разом з Вірджинією. За ними їхали посол Сполучених Штатів і його дружина, потім — Вашингтон і троє хлопців, а в останній кареті сиділа місіс Амні. Усім було зрозуміло, що, оскільки привид лякав її більше п’ятдесяти років, вона має право віддати йому останню шану. У кутку цвинтаря, під тисовим деревом, була викопана глибока могила, і превелебний Оґастес Демпір дуже проникливо виголосив надгробну промову. Коли відправа скінчилася, слуги, за давнім звичаєм роду Кентервілів, загасили світочі, а коли труну опускали в могилу, Вірджинія ступила вперед і поклала на труну великий хрест, сплетений з білих і рожевих квіток мигдалю. Цієї миті місяць виплив з-за хмар і залив маленький цвинтар срібним сяйвом, а в далекім гаю заспівав соловей. Вірджинія згадала слова привида про Сад Смерті, очі її затуманилися сльозами, і по дорозі додому вона не зронила ні слова.