— А що я мав робити? — відказав привид уже набагато сумирніше. — Нині дістати справжню кров не так просто, і до того ж твій брат сам почав цю історію з Супер-очищувачем. От я й подумав — а чому б не скористатись твоїми фарбами? А щодо кольору, це просто питання смаку. Наприклад, у Кентервілів кров блакитна, найблакитніша у всій Англії; та я знаю: ви, американці, байдужі до таких речей.
— Нічого ви не знаєте. Вам слід було б поїхати до Америки, може, там вас навернуть на добрий розум! Тато залюбки влаштує вам безкоштовний проїзд. І хоч на спиртне — а мабуть, що й на спіритичне — дуже високе мито, у вас на митниці не буде ніяких клопотів. Там усі службовці — демократи. А в Нью-Йорку вас чекає шалений успіх, будьте певні! Я знаю безліч людей, які дали б сто тисяч доларів за звичайного дідуся, не те що за родинного привида!
— Не думаю, що мені сподобається Америка.
— Це тому, що в нас немає ні руїн, ні всяких дивовиж, — ущипливо мовила Вірджинія.
— Ні руїн, ні дивовиж? А ваш флот, а ваші звичаї?
— На все добре! Піду попрошу тата, нехай залишить близнюків удома ще на тиждень.
— Будь ласка, не йдіть, міс Вірджиніє! — скрикнув привид. — Я такий самотній, такий нещасний, і я справді не знаю, як бути далі. Я хотів би заснути, але не можу.
— Які дурниці! Треба просто лягти в ліжко і задмухнути свічку. От не спати часом буває тяжко, особливо в церкві. А заснути — це ж зовсім легко. Навіть малі діти це вміють, а вони ж не надто розумні.
— Я не спав уже триста років, — тужливо мовив привид, і прекрасні голубі очі Вірджинії широко розплющилися з подиву. — Триста років я не спав, я так утомився!
Вірджинія дуже засмутилася, і вуста її затремтіли, мов рожеві пелюстки. Вона підійшла до нього, стала поруч навколішки і зазирнула в його старече зморщене лице.
— Бідний, бідний Привид, — прошепотіла вона. — І немає місця, де ви могли б спочити?
— Далеко-далеко звідси, за сосновим лісом, — відповів він тихо й замріяно, — є маленький сад. Трава там висока, густа, і в ній світяться білі зорі квіток цикути, і соловей співає там усю ніч. Він співає всю ніч, і холодний кришталевий місяць дивиться згори, і велике тисове дерево простирає руки над сплячими.
Очі Вірджинії затуманилися слізьми, і вона сховала лице в долоні.
— Ви маєте на увазі сад Смерті, — прошепотіла вона.
— Так, Смерті. Смерть, мабуть, прекрасна. Лежиш у м’якій темній землі, трави коливаються над головою, і слухаєш тишу... Немає ні завтра, ні вчора... Забути час, пробачити життя, спочити з миром... Ти можеш мені допомогти. Ти зможеш відкрити для мене ворота Смерті, бо з тобою завжди Любов, а Любов сильніша, ніж Смерть.
Вірджинія здригнулася, наче від холоду, і кілька хвилин панувала мовчанка. Їй здавалося, що все це діється у страшному сні.
Привид заговорив знову, і його голос бринів, мов зітхання вітру.
— Ти читала давнє пророцтво на вікні бібліотеки?
— Так, багато разів! — вигукнула дівчина, звівши погляд. — Я добре його пам’ятаю. Воно написане такими чудними чорними літерами, що спершу й прочитати важко. Там усього шість рядків:
Але я не розумію, що це значить.
— Це значить, — сумно промовив привид, — що ти повинна оплакати мої гріхи, бо в мене немає сліз, і помолитись зі мною за мою душу, бо в мене немає віри. І тоді, якщо ти завжди була добра, чуйна та щира, Янгол Смерті зглянеться на мене. Ти побачиш у темряві страшні тіні, і лихий голос шепотітиме тобі жахливі слова, та вони тобі не зашкодять, бо проти чистого серця дитини безсилі всі сили Пекла.
Вірджинія не відповіла, і привид, поглянувши на її схилену золотоволосу голівку, заломив руки в нестямному розпачі. Раптом вона встала, дуже бліда, з дивним вогником в очах.
— Я не боюся, — твердо мовила вона. — Я попрошу Янгола Смерті зглянутись на вас.