Ніготь господині, округлий і відполірований до блиску, притулився до місця порізу, ніби хотів поглибити рану.
Дівчина закусила губи зсередини.
— Красу дуже легко руйнувати, — маестра врешті відпустила її руку. — Тепер поклич Юонну, аби прибрала тут. І не забувай про список справ. Візьмися за всі, що поза домом. Я не хочу тебе сьогодні бачити, чула? Не смій навіть з’являтися в парадних залах.
Канре вклонилася й поспішила до дверей.
Вона ледь не зіткнулася чолом до чола з Юонною. Подруга ревно дбала про лад у домі, який схвалила б господиня, тому несла свіжі квіти до вази в кінці коридору. Але Канре була майже певна: молодша служка стовбичила під дверима й підслуховувала.
— Овва… — видихнула та, більш зацікавлено, аніж співчутливо зиркаючи на кров на руці маестриної помічниці. — Дісталося добряче, так?
— Дивись, аби тобі не дісталося, — огризнулася Канре й пішла геть якомога швидше, бо їй не хотілося залишати криваві плями по всьому дому.
Щойно вона вийшла за двері світлого, пахкого й нагрітого сонцем покою, вузький і темний коридор одразу розвіяв усю задерев’янілість, котра опанувала перед господинею. Та вдосталь розпоряджалася шмагати слуг, утім куди гірше було, коли починала говорити отакими-от повчаннями і ранила Канре. Завжди несильно, але відчутно для того, аби подальша робота приносила тривалий біль. Чому господині забаглося так із нею чинити, дівчина не знала — знала лише, що ні Юонні, ні кому іншому особливої уваги не діставалося. А так часом їй думалося, що маестра мстить за щось. Або має непоясниму пристрасть до споглядання крові, яка витікає з порізів і прокладає стежки по шкірі. Але, певна річ, то безглузда думка.
Канре б натомість радо прийняла як покару залишитися без плати місяць чи два. Живучи в домі господині, вона могла би протриматись. А от доріжки крові нагадували про Кару. У той її найгірший день. Чи відає про це маестра? Ні, звідки. Мабуть, пані Альвіанні думає, що чинить милостиво. Врешті, жорстокість високорідних — знана річ. Не можуть вони по-іншому. Велика сила пожирає душу.
Підійди — згориш.
Мимоволі Канре згадала недавній прийом і молодого чаротворця з Вінну. Того, який наказав їй підвести погляд, не знаючи, що означають ці слова. Того, який — немислиме! — попросив вибачення й не забажав її тіла. І потім розсміявся та пішов собі на веранду вниз, до свіжого повітря.
Дівчина подумки попрохала святих, щоб у разі існування іншого життя дали їй народитись у Вінні — вочевидь, там до нижчих ставляться прихильніше. Про те, щоб народитися високорідною, дівчина навіть не подумала — все ж є межа і у мрій.
— Лірці, щоб їх синька забрала, таки подуріли, — бубонів пекар, у котрого Канре купувала пляцки з ягодами до пообіднього чаю маестри.
Панії ніяк не могли вгодити солодощі, які готували кухонні дівчата в них у домі, тому вона відправляла помічницю на закупи до найближчої пекарні-кондитерської. І постійно нарікала, що має найняти собі доброго кондитера в дім, але так того й не робила, а Канре сприймала короткі прогулянки як велике щастя.
— Збирати війська під кордоном — чи чули таке? — вів далі пекар. — Ніби варвари якісь.
— Лірці лірцями, а синьку намарне не клич, бо біду матимеш, — пробурмотіла бабця, котра стояла поруч із Канре й прискіпливо вивчала довгасті хлібини, розкладені на прилавку.
— Та то не війська, а, певно, тільки почет їхніх чаротворців, — буркнула пекарева дружина, котра відраховувала решту, роздивляючись дрібні лере підсліпуватими очима. — Слуги Іскристого люблять гучний супровід.
— Ніби наші не такі… А в порту балакають: вони хизувалися, що осінь зустрічатимуть уже у форті Блакитної Свічки, — докинув пан, котрий стовбичив біля дверей.
— Думають, що наші чаротворці не дадуть відпору? Ха! — Пекар спакував пляцки в коробку і простягнув Канре. — Осьо, все як завше, краленько.
— Запишіть за домом Альвіанні, — осміхнулася дівчина та обережно підняла коробку з прилавка. Поранена рука негайно занила.
Канре кортіло більше послухати новин про лірців та їхні воєнні погрози, які у вустах містян швидко розросталися, як тісто в мисці. Але список справ і провина перед маестрою підганяли.
Синій плащ дозволяв Канре гарно сховати не лише обличчя, а й поранену руку, котру пані Манно обмила настоянкою з травами та обв’язала сірою ганчіркою, примовляючи, що такій роззяві вже давно пора було б ті руки відтяти. Грум, котрий єдиний умів спілкуватися з пані Манно на рівних, часто буркотів, що хай би вона згадала, як сама молода була й ґав ловила. Стара управителька, яка ганяла всіх від ранку до ночі й потім ще до півсмерті, певна річ, ніколи не ловила ґав. Здавалося, вона була невід’ємною часткою маєтку маестри і буде тут завжди — на страх усіх нових служок. Єдине, що рятувало Канре від нескінченних доскіпувань, — заступництво самої панії, котра взяла її на місце покійної Кари, своєї помічниці. А це щось таки важило.