— Ваш чоловік — жорстока людина, — мовив король, коли вислухав розповідь про змову у Вінні — Змушувати вас долучатися до такої справи! Не кожна погодиться піти на ризик… Ми знали багатьох шановних паній, та бажаємо висловити вам наше захоплення, маестро Прест. Задля великої справи ви наражали себе на велику небезпеку.
— Рада служити Вашій Величності.
— Мабуть, вас глибоко захопила доблесть вашого чоловіка, маестро Канре?
Дівчина на мить затнулася, бо не чекала таких питань, але врешті не знайшла кращої відповіді, ніж згода.
— Для мене велика честь пошлюбитися з чаротворцем із великого дому, — прошепотіла вона.
— Зізнаюся, нас здивували новини про ваше несподіване весілля. Проте ми списали його на гарячку молодості та поспіх, з яким часто стикаються ті, хто вирвався з кігтів смерті. Але тепер, маестре Престе, я бачу, що ви взяли не лише красиву, а й сміливу та розумну жону, яка примножить честь вашого дому.
— Ваші слова — найвища похвала мого вибору, — відказав Жаррак, і Канре вловила нотку тремтіння в його голосі.
— Гаразд. — Палючі очі Кловіса нарешті відпустили дівчину, і напруга розвіялась, а погляд правителя окреслив пригір’я на мапі, котра вкривала весь стіл у центрі кабінету. — Повернімося до справи. Якщо ви твердите, що міттга загрожує всім, а отруйний порошок міг просочитися навіть у ці стіни, то як нам вчинити? Якою буде ваша перша порада на посаді королівського чаротворця?
Мовчанка, яка постала після цих слів, здалась Канре напрочуд довгою й важкою, і юнка ледь не озирнулася на Жаррака, аби поглядом спитати, чого ж він вичікує. Проте чаротворець врешті заговорив:
— Ваша Величносте, я маю лише одну відповідь. Синька не повинна більше оживати в наших краях. Нам слід відмовитися від неї, як свого часу відмовилася імперія Ермани. Інакше життя наших щитів-чаротворців і спадкоємців престолу будуть у небезпеці, яка не співмірна з користю міттги для нашої спільноти.
— Я й не сподівався, що він одразу погодиться. Навіть якби навести беззаперечні докази й привести синюшного високорідного, він однаково сказав би, що мусить подумати про все, що ми повідомили. Але початок покладено, — мовив Жаррак, коли вони з Канре покинули розкіш палацу, хоча Його Величність пропонував їм погостювати. Та чаротворець запевнив короля, що надто переймається справою порошку, тож блиск і велич двору, попри їхню незаперечну привабливість, мусять зачекати.
— Йому не сподобалася думка відмовитися від синьки, — зауважила Канре, котра не могла позбутися відчуття, що темні очі короля досі позирають на неї. — Як і твій напір.
— Я мусив говорити напористо й відкрито. Якщо ця химерна, неймовірна історія не звучатиме достатньо впевнено, ми не переконаємо його. Йому, як і всім, легше повірити в те, чого більше хочеться. І якщо архалхімік — той же Рошнан — скаже, що загрози нема, що синька ніколи не торкнеться божого представника на землі, що мій батько чи тітка загинули за страшні гріхи, а вороги Франу не проб’ються крізь наші щити… Якщо Сонцесяйного запевнять у цьому, він охоче прийме таку відповідь, а не правду про те, що він вразливий… Та зі мною була ти. Сподіваюся, це відіграло свою роль.
— Не бачу, яким чином.
— Бодай підсвідомим. Молода маестра, яка прагне прислужитися короні, завжди справлятиме гарне враження. Якщо я ще можу бути втягнутим в інтриги віннської знаті, як думають деякі радники, то ти не заплямлена нічим — лише овіяна таємницею. А жінки і таємниці — нероздільні.
Канре мимоволі торкнулася емальованої брошки у волоссі.
— А чому ти не забажав лишитися погостювати при дворі? Якщо нам так необхідно показати себе…
— А ти не здогадалася? — Чаротворець покосився в її бік і знущально хмикнув. — Чи просто вдаєш, що не помітила цього?
— Не відаю, про що ти, любове моя.
— Сонцесяйний надміру зацікавився. Спершу назвав тебе на ім’я, потім розсипався в похвалі твоїй сміливості, хоч до того здригався від думки про синьку… Канре, чи ти направду вважаєш, що король — сам король — має звичку так палко висловлювати схвалення гостям? — Жаррак відверто усміхався, проте дівчина схрестила руки на грудях.
— А звідки мені знати?
— Гаразд. Словом, якби ми залишилися при дворі, то ти опинилася б на королівському ложі швидше, ніж я б устиг відкрити артефакт.
— Але це… це геть абсурдно.
— У тому й річ, що ніхто з тобою не погодиться. Це «честь», Канре. Тому пробач, та, мабуть, ми не поїдемо й на весняний бал. Щастя, що я можу списати це на свою хворість.