Канре знову пригадала темний погляд Сонцесяйного й ледь не застогнала. Ну певна річ, їй не думалося про щойно сказане чоловіком! Вона зиркнула на свої руки, вимережані жилками, й прошепотіла:
— Тож я дізналася найбільші таємниці змовників, які прагнуть похитнути силу корони Франу. А той, чию голову ця корона вінчає, думає про те, як розпустити шворки на черговій сукні.
— Забавок у нашого правителя — не злічити… Але краще так. Краще, щоб Сонцесяйний був прихильним до тебе. Його заступництво вирятує з будь-якої біди.
— Але в мене є твоє ім’я. Хіба цього не досить?
— Я лише зброя в його руках, — криво усміхнувся Жаррак і поплескав по своїй чорній нозі. — І то ламка зброя.
Канре зітхнула, бо добре примітила погляд. Погляд униз, повний жалю, який топиться в силуваній посмішці.
— Не применшуй своєї ваги, — мовила вона.
Чаротворець відвернувся до вікна.
— Мене заціплює, Канре. Заціплює від думки, що оце, — він поплескав по протезові, — залишиться до кінця життя. Я відчуваю, як змінююся, стоншуюся. Як піддаюся злості, котра раніше не мала наді мною влади. А тепер, із цим болем, вона мовби отримала новий важіль впливу.
— Але це нічого дивного. Біль нелегко приймати, нелегко забути, коли він спалює, — відказала дівчина, пригадуючи уколи керамічного серця. — Марно сподіватися, що це не вплине на тебе.
— Я не хочу змінюватися, Канре. — Рука чаротворця відчайдушно стиснула артефакт.
— Ти постійно змінюєшся, Жакку. І ти, і я. Зміни — різні — такі ж невід’ємні, як і перетікання зими у весну, а весни у літо… і далі по колу. От тільки ми з тобою не рухаємося по колу, а йдемо вперед, до того ж незвіданою стежкою.
Чаротворець усміхнувся:
— Мене завжди зачудовувало оце твоє вміння — приймати все. Хороше чи зле — ти однаково спокійно приймаєш це і навіть знаходиш слова заспокоєння.
— Ні, не все, і тим паче не спокійно. Але скажу так: мене не лякають зміни в тобі. Не лякають інші сторони. І не зможуть злякати.
— Перепрошую, в’їзд зачинений!
Осван поспішав до воріт, слизьгаючи по талому снігу, який зранку ще схопило морозцем і перетворило на досконалу ковзанку.
Неждані гості чекали біля воріт. Вони поторсали їх і стояли, перемовляючись. Двоє маестрів, котрих охоронець не знав, тож поспішав ще дужче: святі знають, кого й навіщо привело оце в такій порі, коли всім довкруж відомо: дім маестри порожній і жде початку весни — тоді її маєтність розпродадуть, а сюди в’їдуть нові власники. Ніхто ж не бажає влаштовувати переїзди посеред зими.
— До… доброго дня, шановні маестри! — випалив Осван і потупився, черкнувши поглядом їхні плащі й герби, котрі бачив уперше і від того ще більше здивувався.
— Чи це дім маестри Альвіанні? — спитав один із гостей, і голос видав його: чи ерманець, чи віннець, оце вже певно. Такі скрипучі ноти звучали, мов тесак по льоду.
— Так, — відповів Осван. — Проте наша господиня спочила, хай святяться їй небесні сади, на початку зими. І дім нині чекає на нових власників.
Кроки зачовгали по снігу.
— Ми хочемо зазирнути всередину, — відказав інший, теж, певно, віннець, але з голосом теплішим і спокійнішим.
Осван схилився в глибшому поклоні.
— Перепрошую, шановні маестри, та дім зачинено.
— Вам не становитиме проблеми показати його нам. Ми прибули у важливій справі здалеку, — продовжив власник спокійного голосу, — і віримо у хвалену франську гостинність. Чи пан охоронець вважає, що ми воліємо обібрати дім покійної та винести в кишенях її вишивані носовички? — хмикнув маестр.
Осван ледь не розпластався перед ворітьми, наляканий різкістю цих слів. Біс їх знає, тих ерманців, що вони таке несуть, а проблем Осванові не хотілося. Він сподівався добути собі прихильність у нових господарів дому й залишитися тут на роботу. А боронити щось маестрам — хіба це його справа? Певно, що ні. Його справа — дивитись, аби злодії на пробралися до маєтку, аби двері були міцно зачинені, аби при воротах хтось стояв, та й усе.
— Прошу пробачення, — прошепотів він. — Дозвольте провести вас.
— Чи часто тут гостювала родина вашої маестри? — спитав один із новоприбулих.
Вони представилися віннськими іменами, й Осван подумав, а чи не товариші це молодшому Престові, котрий стільки в Альтесштадті нидів.
— Ні, шановні маестри. Родина нашої панії жила далеко відсіль — її сестра має дім біля Лалаки, а більше я й не вельми знаю.
— А чи навідувала цей дім молода панна на ім’я Кара Альвіанні? — спитав старший із гостей, прискіпливо розглядаючи вбрання блакитної зали. У правиці він тримав крихітний синій камінець на довгому ланцюжку, який манив Осванів погляд з непояснимої причини.