— Пробачте на слові, — всміхнувся охоронець, відчиняючи двері зеленого покою, — та єдина Кара, котра жила в цьому домі, була маестрі не родичкою, а першою помічницею. З нижчих, певна річ.
— Он як. — Синій камінець блиснув, і маестр — хоч Осван не бачив його лиця — вдоволено усміхнувся. — А куди ж подалася ця Кара-помічниця після загибелі вашої маестри? Чи не прогнали її раптом із дому, ще й з обтятими косами?
— Ні, пане. Кару стратили кілька років тому, — сторожко відповів Осван і зрозумів, що вони, ці двоє, прийшли не подивитися на дім. Вони шукали дівчину з обтятими косами. Тільки не відали, хто вона така, бо Канре якоїсь синьки прикривалась іменем сестри.
— Хах! — Молодший невідомо чому втішився.
Осванові холод скував руки. Мовби він сказав щось, чого не мав би… Та краще змовчати про Канре. Якщо святі наглядають за ним — а стара матінка казали, що так і є, — то зараз він відчував на собі їхні погляди й мовчазне прохання не згадувати про дівчину, яка покинула цей дім.
Охоронець тільки-но відчинив двері до великої їдальні, як від вікна шурхнула тінь. Одна лиш тінь могла ходити тут зараз, тож Осван здогнав її швидко і схопив за руку. Розпатлана й усміхнена тим страшним усміхом, котрий тепер рідко сходив з її лиця, тінь позирнула на нього, тоді на гостей.
— Юонно, — зашипів охоронець, — скільки тобі буде казано: не вільно заходити в панські покої! Як пані Манно тебе відпустила?
— Не потребую я її дозволів ні на що, — захихотіла дівчина. — А вона не ладна й свого носа глядіти.
— А хто це? Примара маєтку? — різанув тесак по льоду, наближаючись.
— Ні, маестре. То колишня служка. Несповна розуму, така бідося. Вона живе в нас при кухні й зазвичай нікого не тривожить.
— О так, — засміялася-заспівала Юонна, — бідося живе при кухні, а Канре живе при великому домі. Така-то ваша справедливість…
Осван затулив їй рота, та тут на його плече опустилася важка рука.
— Ану облиш її, — наказав старший маестр. — Хай говорить.
Синій камінець у його руці знову зблиснув.
Розділ 11. Правосуддя
Лист від маестри Генріени надійшов за кілька днів після того, як Жаррак та Канре відвідали короля й по тому невсипуще вигадували шляхи впевнити його, що час синьки минув незворотно. Чаротворець наполягав на тому, що їм треба залучити до справи алхіміка, який зможе вкласти необхідне в слова, повні туману і визначень. Канре погоджувалася з чоловіком, але природна недовіра до високорідних і вага справи змушували її сумніватися.
— Якби Ґрехама не вбили… — Чаротворець розрізав конверт від матері. — Він би прислужився нашій справі.
— Хіба не краще, щоб це був франець? — Канре підхопила лист, який вислизнув із конверта, і простягла його Жарракові.
— Так-то так, — кивнув той із запалом. — Проте віннця можна виставити хоч яким високим паном, ще він міг би й прикинутися, що має дотик до тієї спілки прихильників оливети й стикався з ними наживо. А хто із франців може похвалитися таким? А ніхто!.. І що ж пише матінка?
Чаротворець двічі вдарив артефакт ребром долоні, розмашисто провів ним над листом матері, обплітаючи срібними нитками весь аркуш, а тоді надрізав усе тим же лезом для пошти свій палець. Крапля крові виступила на шкірі й зіслизнула на папір, проте не залишила на ньому слідів, а розчинилась у срібному плетиві, забарвлюючи його тепер темно-червоним.
Канре не могла відвикнути спостерігати за тим, як Жаррак торкався чару, хай навіть то було просте заклинання тайнопису, яке зняти міг лише він, — для того й кров.
Срібне світіння згасло, і на листку проступили слова, котрі дівчина могла прочитати й сама. Тож вона схилилася над чаротворцевим плечем: він зручніше вмостився в кріслі й повернувся до світла, котре сьогодні яскраво лилось у всі вікна й змушувало пилюку виглядати золоченим порошком.
Жаррак дочитав першим і вдоволено заусміхався. Канре похапцем перевела погляд із пилюки — котрої, до слова, не мало б бути так багато — на сторінку і зрозуміла причину чоловікової радості.
Маестра Генріена писала про свій новий дім (вікна на собор — дуже погана річ для недільного сну), шпетила служок (негодяща Ліселла — й та була кращою од тутешніх розманіжок!), а тоді повідомляла, що її новий чоловік дізнався при дворі імператора, що славний шлюб франського дофіна й принцеси Марії Амалії може опинитися під загрозою. Бо новини про синьку у Франі, котра загрожує вищим, хай і не покинули вузького кола ближніх імператорові, та змогли стривожити їх достатньо. А ерманці, знані своєю практичністю, не хотіли ризикувати бодай однією принцесою, коли кожна з них мала важливу роль у перетасовуванні престолів сусідніх держав.