Тоді артефакт у руках Мерселлі розгорівся, як вуглина. Студент змахнув ним — куля на ланцюзі зірвалася в повітря і зі свистом упала на голову Преста.
Ціпок у Жарракових руках метнувся вгору і відбив атаку. Канре заледве вловила його рух, але артефакт суперника за пів подиху спочивав, згасаючи неподалік у траві.
Прест показово повільно опустив ціпок і впер у землю. Високий студент розтирав руку. Канре не була певна цього, але видалося, що Жаррак дотримав слова і не застосував чаротворення.
— Нахаба — от ти хто, — прошипів Мерселлі. — Соромиш ім’я свого дому, відмовляючись дати гідну відсіч.
— Я відмовляюся порушувати закон Франу.
Студенти застигли в нерішучості. Але тут Мерселлі підійшов ближче. Тоді — замахнувся і вдарив Преста кулаком в обличчя так, що нижчий та хирлявіший Жаррак заточився. Але він швидко відновив рівновагу, сплюнув і спитав:
— Усе?
Мерселлі відповів новим ударом. Цього разу Прест упав на одне коліно, та за кілька секунд підхопився.
Канре з острахом помітила, що на чаротворцевому лиці проступила хижа посмішка.
— Тепер усе? — процідив він, мовби намагався роздратувати нападника і мав із цього непоясниме задоволення.
На Мерселлі слова дійсно подіяли, мов запалювальний порошок: він гарикнув, схопив Жаррака за вилогу і вдарив у голову. Тоді зацідив кулаком у живіт. Білявець хитнувся й після наступного удару повалився на землю. Суперник кинувся на нього. Двоє інших рвонули допомогти своєму другові, та, бачать вищі, той не потребував великої помочі в тім, щоб віддухопелити Преста. Вони товкли його носаками туфель у спину, у голову, ніби сп’яніли. Ніби побачили в скоцюбленій фігурі уособлення чогось огидного і неприйнятного для них усіх.
— Щоб ти здох, — видушив Мерселлі, коли врешті заспокоївся. Він підібрав свій артефакт із трави й кивнув до друзів: — Ходімо, хай віннська цяця витре соплі.
Жаррак застогнав і повільно звівся на ліктях. Похитав головою — мовби перевіряв, чи на місці. Сів. Лице маестра запливло кров’ю, але його самого вона, здається, не турбувала, або ж він був надто ще причмеленим, щоб оцінити ушкодження.
Чаротворець обережно звівся на ноги, цідячи прокляття крізь зуби, і провів поглядом трійцю студентів, доки вони не зникли за загорожею. Тоді пробурмотів щось собі під ніс, потер роздерту щоку і поплескав по навершю ціпка. Артефакт склався — тепер він міг би вміститися в торбинці маестри Альвіанні.
Канре вирішила, що зараз саме вдалий момент, щоб зникнути. Сутінки падали стрімко, отож вона стане тінню в парку і щезне, поки Жаррак зайнятий закривавленим носом, розсіченою губою, і хтозна, що йому ще розбили. Здоровий глузд підказував: служці не варто турбуватися про те, як з’ясовують стосунки молоді чаротворці з високими титулами й гарячими головами.
Дівчина обережно відступила в тінь, проте щойно сутичка згасла, тиша впала, а сухе листя та гілочки під ногами Канре видали звук, який засвідчував її присутність.
Жаррак Прест не міг не почути. Мить — він озирнувся. Ще мить — палиця в правій руці знову стала довгим, тонким ціпком.
— Хто тут? Стояти! — крикнув він, наближаючись широкими кроками.
Дівчина поривалася втекти — але куди втечеш від чаротворця?
— Я служниця пані Альвіанні! — гукнула у відповідь, бо ім’я маестри було найкращим щитом.
Прест підійшов швидко, і лице, позначене кривавими слідами бійки, вже втратило загрозливий вираз.
Канре опустила голову, щоб не зустрітися поглядом із Жарраком.
— Ти що тут робиш? — здивувався він. — Відповідай.
— Я приходжу в закинуту частину парку іноді. Маестра дозволяє, — мовила вона відверто, бо інші ідеї виправдань у голові не звучали як свідчення невинного вечірнього променаду.
— Не дуже приємне місце для прогулянок, — зауважив Жаррак. — Ще й для самотньої дівчини… Виходить, ти все бачила. Здається, мені не щастить на нових однокурсників, правда ж?
Канре завагалася з відповіддю. Не могла ж вона назвати бовдурами високорідних. «Але вони бовдури», — подумала, пригадуючи, як Мерселлі та двоє інших накинулися на одного Жаррака. Та й сам він бовдур, що якоїсь синьки так гонористо поводився.
— Оскільки пора вже пізня, а моїм обличчям можна хіба когось лякати, думаю, ми найперше підемо до дому тітоньки, і ти промиєш мені рани.
— Як скажете, маестре.
Дівчина піймала себе на тому, що так судомно схрестила руки на грудях, аж порушила рану. Мить — і волога від свіжої крові тканина почала липнути до шкіри. Пляма на рукаві розросталася — помітив її й Жаррак.
— Казав же тим бовдурам, що не можна розкидатися бойовим чаром! — простогнав він. — Зачепили? Дай погляну.