Канре мовчки кивнула й хлюпнула алхімікові в обличчя холодної води з дзбаника. Він позирнув на світ замиленим поглядом — певна річ, відтинання Нитки не минуло без сліду. Проте, мигцем зиркнувши на Жаррака й Канре, Фрейріх сіпнувся.
— Ви нічого не доведете, — мовив він, коли спроба порвати срібні пута призвела лише до того, що вони розітнули рукав його жакета. — Цанію будь-хто розпізнає.
Алхімік мовби й не помітив, що був непритомним, і кинувся в розмову з того ж місця, де вона обірвалася.
— Певна річ, — кивнув Жаррак і присів на бильце крісла. — Тоді дозвольте мені повідати вам усю історію, маестре Фрейріху. А по тому ви вже будете казати, чи зможу я щось довести, чи ні. Бачте, цанія, та ще й із самого Жуану — річ настільки ж рідкісна, наскільки й дорога. Тож я попрохав довірених осіб в Альтесштадті слідкувати за тим, чи не з’явиться на підпільних торгах це чарівне зілля. Довгий час воно не з’являлось, але потім — о фортуна! — таки виставляється на торги. Ще і в той момент, коли ви вирушаєте до Івеліна.
— Не бачу тут жодного зв’язку, — хмикнув Фрейріх, силкуючись здмухнути з чола волосся, змочене водою.
— Якщо ваша ласка, маестри, я можу пролити світло на цей зв’язок, — втрутилася Канре. — Адже ви, пане Віллю, молодший син великого. На позір вам дійсно нема потреби торгувати на чорному ринку, ризикуючи своїм іменем. Та це лише на позір. Бо направду ви потребуєте фінансів, відколи впали в батькову неласку. Чи не так?..
Вона не стала чекати відповіді, певна того, що все проявиться на маестровому лиці. Слова, колись необережно зронені Ельбрахом, влучили в ціль. Канре осміхнулася:
— Тож я не можу стверджувати, але припускаю: перебуваючи вдома, ви могли сяк-так перебиватись, але коли покинули Альтесштадт та кинулись у мандрівку до Франу, дороге життя якого висотує скарби і найбагатших… вам конче знадобилися кошти.
Фрейріх раптово наморщився — Канре не сумнівалася, що він силкується згадати, яка мара зірвала його до Івеліна. Але він промовчав, тож Нитка свою справу зробила. Жаррак продовжив:
— І коли оголосили про торги, моя шановна жона вирушила до Альтесштадта власною персоною й змогла придбати зілля, які ви сьогодні вже бачили.
— А що мова йшла про великі суми, то я змогла також дізнатися, хто продає цей товар.
— Нонсенс, — заперечив Фрейріх. — На торгах цанією все анонімно: і продавці, й покупці — ніхто не дозволить, щоб його ім’я засвітилося поруч із забороненим зіллям.
— Ніхто не дозволить, щоб його ім’я засвітилося для загалу, — кивнула дівчина і зважила в руці віяло. — Та хтось приносить зілля на продаж. Хтось знає, звідки воно береться. Хтось мусить дати гарантію організаторам торгів… Та ви й не уявляєте, скільки цікавого можуть за лаштунками дізнатися лояльні служки.
— Як бачите, маестре Фрейріху, — втрутився Жаррак, — ваше ім’я вписано в цю історію. Ви збували цанію та отримали за неї немалі гроші. Мої.
— Якщо ви хочете звинуватити мене в цьому, то потонете самі. — Алхімік, наскільки міг, випнув груди. — Якщо моє ім’я продавця там, то й ваше покупця — теж.
— Ви помиляєтеся, — процідив чаротворець. — Я все ще звинувачую вас в умисному вбивстві. І ми майже дісталися до фіналу цієї оповіді. Бо ж, бачте, я був останнім гостем у маестра Айнфрада Ґрехама перед тим, як його вбили. Маестр показував мені деякі зі своїх порошків — і наступного дня вбивця пограбував його запаси, шукаючи одне-єдине зілля. Примітно, що забрав він і те, що визнав достатньо дорогим і цінним.
— Я вже бачу, куди ви хилите. Та можете не завдавати собі клопоту вибудовуванням хиткої історії, — ощетинився алхімік. — Заради бога, Престе, ти ж не вважаєш, що Ґрехам — єдиний, хто ховав у себе цанію попри заборону на її використання? Якщо вважаєш, що її забрав я, тоді готуйся до розчарування. Цю цанію, придбану вами на торгах, привезли з Жуану на моє власне замовлення.
Жаррак клацнув пальцями:
— Як скажете. Люба маестро, подайте-но мені келих.
Фрейріх пополотнів:
— Як? Ви не позбулися її? Зовсім згубили голову? Хочете нас усіх порішити?
— Не тремти, Віллю, — відповів Жаррак і урочисто підніс цанію з вином угору. — За твоє здоров’я!
Сонце прошило бокал скошеними променями, коли чаротворець перехилив його і випив усе до дна.
Суміш подиву і страху на обличчі віннського алхіміка проступила, щойно Жаррак спорожнив бокал і поставив його на столик. Не дивина: жоден маестр, хай і королівський чаротворець, не славився до того вмінням випити повен келих найгіршої трути, встояти на ногах, ще й усміхатися, як сонце ясне.