— Ні, маестре. Це я на роботі порізалася, — відказала Канре, певна, що чаротворці не особливо стурбувалися б, якби її зачепили. Чи поранили. Чи вбили.
— То давай я зараз підлікую тебе, а ти промиєш мої рани. Бо сам зцілитися не можу, та й не бажаю, щоб ти тут сплинула кров’ю. Згода?
Дівчина покивала, хоч хто-хто, а панич не мав би питати її згоди. Тоді вона розстебнула три ґудзики на зап’ясті, відгорнула рукав сукні вгору і розмотала ганчірку, котрою пані Манно обв’язала її рану. Запах настійки, якою просочилася пов’язка, до вечора став кислим і вдарив у ніздрі. Кров пройшла наскрізь і забарвила її в брунатне.
Канре засоромилась і хотіла сховати руку. Проте Жаррак лише усміхнувся, оглядаючи рану:
— Це неважко. І не боляче.
Він стиснув ціпок і шепнув щось невловне. Тоді підніс навершя до порізу — срібне світло сіпнулося, як павутина, виткана просто з повітря.
Дівчина зціпила зуби: це вперше чаротворення відбувалося так близько.
Замиготіло в очах. Шкіру пекло й щипало, а срібні нитки схрещувались і сіткою падали на рану.
Інстинктивно дівчина чекала вогню, печіння, опіку, та все урвалося швидко: світло згасло, топлячи силует маестра в сутінках. Зник і біль.
— Справу зроблено, — відказав Жаррак. — Усе, тепер можеш сахатися від моєї скривавленої пики.
Канре так сторопіла, що розгубила слова подяки. Але темрява сховала її усмішку: наївний цей маестр, якщо вважає, що слугу можна злякати розбитим лицем.
Розділ 3. Щось не те
Кілька днів після випадкової зустрічі з Престом Канре обв’язувала руку марлею і не знімала її весь день. Вона не хотіла, аби пані Альвіанні, Юонна чи будь-хто інший помітив, що глибокий поріз зник, не залишивши по собі нічого. Раптова добрість Жаррака знову застала її зненацька, як застає сніг у середині жовтня чи стрибки цін під час довгої зими. Химери його віннського виховання? Хтозна. Господиня більше не згадувала про розбиту пудреницю, проте завантажила Канре роботою так, що тій перехотілося думати про будь-що інше.
У повітрі стояли спека й передчуття біди. Про загрозу війни говорили всюди. І про те, що королівські чаротворці вирушають на переговори, а правитель Ліру достеменно збирає свої війська біля кордонів. Бо хто тримав Свічку, тому відкривалися найкращі торговельні шляхи з Суланною та Терецці, а звідти рукою подати й до Аміраті. Тож, певна річ, тримати Свічку хотіли лірці.
Усі знали: поки не оголошено війни, війська в прикордонні — це радше засіб похизуватися чи збудити страх. Після перемовин між правлінцями часто-густо все вирішували дуелі. Найкращі, найсильніші, найталановитіші — чаротворці з обох сторін збиралися разом і стикалися в смертоносних сутичках, вирішуючи долі країв, на котрі посягали їхні правителі. За перебігом дуелей спостерігали з затамованим подихом, бо ж якщо чаротворцям не вдавалося придушити конфлікт, розгорялася справжня війна. А вона вже несла смерть не кільком високорідним, а тисячам вищих і нижчих у лавах армії й поза нею.
Подейкували, в давнину не було вишуканих оцих правил — варвари винищували один одного й усе, що стрічалося їм на шляху. Та нині повнокровні війни спалахували рідше, а якщо котрогось д’Олена чи Преста розривало на полі бою навпіл, аж кров порскала увсебіч, то простолюд не бачив у тім великої біди чи втрати для себе. По тому на чорних ринках продавали амулети з кісток полеглих чаротворців. Та правдивості кістки ніхто не міг признати, а про те, що часто по дуелі не залишалося й попелу, торгівці, звісна річ, мовчали, щоби збути товар.
— Лірці просто хочуть показати, які вони хвацькі, — вкотре повторив грум, замислено розжовуючи соломинку і спльовуючи на землю її шматки. — Відомо, що їм на місці не сидиться ніколи!
На задньому дворі всі зібралися довкола Канре — вона читала газету з новинами про загрозу на півдні.
— Ти ніби не відаєш, скільки коштує зібрати всіх тих вилупків разом і годувати їх! — визвірилася завжди практична пані Манно, котра, безперечно, знала, як найкраще прогодувати чужинську армію. — Як оголосять збір у нас, то ще й тебе загребуть.
— Не загребуть, — огризнувся грум. — Я старий, кривий і завжди голодний. На синькового біса їм такий? Швидше за Освана і Катлі вчепляться. Хоча наші хлопаки — охоронці при домі великої панії, все по бомагах, тож їх певніше оминуть.
— Тут написано, що загального збору не буде, — перечитала Канре. — Доста сил армії. До того ж король і Рада запевняють, що готові відповісти на претензії Аль-Аканте і зроблять то цивілізованим методом.