Жаррак ледь стримався, аби не завести голову назад і не розреготатися. То он як високо ставить його вплив Сонцесяйний король! Простягнути руки до самої Ермани, в серце інтриг Кенса! Воістину нежданий висновок. Та сміх, який розливався всередині, не проступив на чаротворцевому лиці, бо Жаррак добре знав, чого варті зайві емоції, висловлені не в той час. До того ж рано чи пізно при франському дворі дізнаються про другий шлюб Генріени Віннської.
— Як і мій батько, я понад усе бажаю зберегти таємницю, — відповів чаротворець. — Та коли мені відомо про дві смерті від міттги — як знати, скільки їх було насправді? Чутки з Вінну, поширені заколотниками, могли легко просочитися на північ. Прихильники квітки не втратять нагоди стати на шляху, бо союз Ермани і Франу вдарить по них так чи інак.
— Ні. Вдаримо ми. Із союзом чи без, — голос короля, котрий завжди огортав оманливим спокоєм, тепер озвався крицею.
Жарракові не здавалася помилкою ця гра з вогнем. Та він шкодував про інше: замість постійних сутичок не дізнався в батька направду важливих речей, не відкрив майже нічого про його дружбу з Сонцесяйним. Про те, як донести до нього те, що треба донести, й не наразитися на гнів.
Відчуття нескінченного часу, пориви втекти від долі королівської зброї — тепер вони видавалися Жарракові геть дитинними, хоча ще рік тому він усе б віддав за змогу не мати жодної відповідальності за собою. А тепер ось вона — посада королівського чаротворця, в його руках, котрі, слава святим, ще обидві цілі. Посада дозволяла чинити задумане, а він не знав як. І не мав ані часу, ані змоги вчитися на помилках.
Жарракові знагла захотілося на поле бою — захотілося аж до дрижаків у руках, до фантомного болю у втраченій нозі. Опинитися там, де він міг вивільнити добре знайому, шалену силу.
«Твоє поле бою — тут», — нагадав собі і знову позирнув на короля.
Скидалося, що того найбільше гнітить думка підкоритися побажанню Ерманської імперії. Бо що таке величезна імперія супроти нього, Сонцесяйного? Що йому розбиті війська й усі полеглі, коли можна звести їм пишний монумент й прикликати на службу їхніх дітей? Що йому синька, поки вона точить свої пазурі за стінами палацу?
Жаррак вірив: король прийме потрібне рішення. Але лише коли прийме його сам або ж вважатиме, що не йде на поступку Ермані, що робить щось виняткове, благородне, послане небесами. І неодмінно вигідне для корони Франу. Тож час діяти.
— Ваша Величносте, — відказав чаротворець, — як ви й наказували, я впорядкував перелік тих, хто входить до так званої спілки і криється у Вінні. Ви також хотіли дізнатися більше про зілля. Оскільки я не знавець порошків, то запросив сюди герцога Лорингії, маестра Рілля Ельбраха, знаного алхіміка з Альтесштадта.
Жаррак видобув із кишені лист з іменами прихильників оливети, дбайливо складений Канре, і поклав його на стіл. Примарна загроза набула бодай якоїсь форми. Король коротко кивнув.
— Інформація про заколотників — безцінна, і Фран ніколи не забуде вашої відданості та сміливості. Цей список сьогодні ж потрапить у потрібні руки. Але запросити алхіміка з Вінну — у справі міттги? Це невиправданий ризик. Ви довіряєте йому, маестре Престе, попри змову, яка зріє в Альтесштадті?
— Змовники — переважно лірські втікачі. А мій соратник мав справу з зіллям.
— Ви не відповіли на питання.
— Наше знайомство з герцогом Ельбрахом природне — багато років я провів в Альтесштадті. Тож мені краще відоме тамтешнє вище панство, ніж івелінське.
— Ви все ще відповіли на питання.
— Так. Я цілком довіряю йому, — збрехав Жаррак, і холод торкнувся його спини, нагадуючи, чого може коштувати ця брехня.
Канре ніколи не заходила до дому Бернажів, принаймні з головного входу. Запевнила себе, що все гаразд. Запевнила себе, що все гаразд, іще з десяток разів.
Маестра Бернаж зустріла гостю у вестибюлі й, розцілувавши, попрохала називати її «просто Ніколеттою»; тоді побідкалася, що гостя пропустила туфельну церемонію, і запросила Канре до вітальні, вмебльованої та прикрашеної в теплих барвах, що підкреслювало гарний смак господині дому чи того, хто обставив тут усе.
— О мій боже, — прошепотіла одна гостя, прикриваючись віялом, — то невже ми маємо таки честь побачити поміж себе справжню маестру Прест?
Канре слабко всміхнулася замість відповіді.
Ніколетта Бернаж діловито взяла дівчину під руку й підвела до вільного крісла: усі інші вже сиділи в колі біля низького столика, заставленого фруктами, медом і чашками з кавою. Господиня представила гостей по черзі. Канре знала в обличчя лише пані Мерселлі, котра чинно затуляла лице траурною вуаллю.