Дівчина пригубила горнятко з кавою і вирішила спостерігати та прислухатися, поки не майне потрібна нитка, яка приведе до Ельбрахового сховку. Втім, щойно вона зробила два ковтки, як помітила: розмова застигла, мов найліпша ґаляретка пані Манно в неділю вранці.
— Ну, люба пані Прест, — м’яко усміхнулася Ніколетта, — потіште нас історією. Ми чули про ваше слабке здоров’я донедавна й уже переймалися, що не зустрінемося аж до балу Весняної Фортуни.
— Дякую за турботу, тепер зі мною все гаразд, — відказала Канре. — І на балу ми побачимося.
— Певна, що ви матимете успіх і легко знайдете, з ким танцювати всю ніч, — усміхнулася маестра, що сиділа при вікні. — Якщо ваш чоловік не ревнуватиме. Йому ж тепер не до танців.
Попри стриманість цих слів, Канре помітила гострий погляд у її бік — мовби жінка перевіряла, чим можна вколоти нову в товаристві особу.
— Ох, дуже шкода вашого чоловіка, справді. — Інша пані, у зеленій сукні й смарагдових коштовностях, обмахнулася хустинкою. — Такий молодий і талановитий, але такий немічний тепер.
— О, можу вас запевнити, немічний — це останнє слово, яке можна вжити щодо маестра Преста, — мовила Канре впевнено, проте панії, що оточували її колом барвистих сукенок, мов за командою захихотіли, прикриваючись віялами. Наче вона сказала їм щось дуже потішне.
Канре не підтримала сміху, та запізніло здогадалася, як вони вирішили потрактувати її слова. Тож інтерес маестр вона вже здобула. Залишилось, аби вони розбалакалися.
— Ми згораємо від інтересу, — змовницьки шепнула Ніколетта Бернаж. — Як це сталося? Як ви спромоглися пошлюбити самого Преста, та ще й так швидко, що ніхто й оком не змигнув?
— О… — Канре розкрила віяло й приховала свою усмішку теж. — Це історія, котра навряд чи заслуговує вашої уваги.
Слова подіяли так, як вона й сподівалася: панії взялися манірно її вмовляти й переконувати, що саме-саме цієї історії їм не вистачає у прісному й нудному івелінському житті, коли зима, та ще й ця війна, та ще й ця синька пройшла — ніяких тобі розваг.
— Тоді повідаю вам, що це історія великого кохання. Я покохала маестра Преста, щойно зрозуміла, яка він благородна й добра людина. А він покохав мене… та навряд чи маю відповідь на питання, чому мене спіткало таке щастя.
Дівчина очікувала ще одного спалаху хихотіння, та маестри поглядали на неї зі здивуванням чи навіть підозрою.
— Ох, пані Прест, — врешті відказала одна гостя, блискаючи прикрасами з бірюзи, — історії справжнього кохання так рідко трапляються в житті, що мимоволі ми втрачаємо змогу в них вірити.
— Гаразд, — спохопилася Канре, щойно зрозуміла, який подив викликає її щирість. — Тоді мушу додати ще одну деталь, без котрої розповідь не буде повною. Маестр Прест попросив моєї руки після того, як я жбурнула баночку із зіллям у голову його дуельному суперникові. Суперник цей ладився з-за спини напасти. Тож мій вчинок урятував панові Престові життя.
— О святі, ви втрутились у дуель? — зойкнула пані в зеленому.
Канре подумки вилаяла себе: адже втручання в сутички вважається грубим порушенням і тягне за собою суттєві проблеми. Чула про це, й однаково припустилася дурної помилки! Вона розправила плечі і стерла з лиця усмішку.
— Маестри, суперник мого чоловіка вирішив першим напасти ще до початку дуелі, тож я не могла залишитись осторонь.
— Але великі чаротворці ненавидять втручання в їхні справи. Якби я опинилася в такій ситуації й посміла завадити любому Еженові, — озвалася сапфірова пані, дружина маестра д’Олена, — він би страшенно розгнівався.
— Ваша правда. Ось якби він загинув через те, що ви не втрутилися вчасно, то не розгнівався б, — усміхнулась Канре.
— Можливо, у вас на півдні — ви ж із півдня, так, маестро Прест? — ведеться, що можна порушити правила дуелі, — майже ображено відказала панія д’Олен. — Але в столиці все на слуху.
— Так, тому маю сподіванку, що ви люб’язно поставитеся до того, що приїжджа з півдня не відає всього про тутешні звичаї, — мовила Канре, сподіваючись, що тепер заверне розмову на відмінність традицій. І на гостей. І на конкретного гостя з Вінну.
— Люба пані Прест, ваше товариство для нас — це неоціненна змога повчитися сміливості, — відповіла маестра д’Олен. — Не кожному стане снаги так поводитися.
— Бачте, гостювала цієї зими у Вінні, у сім’ї мого чоловіка, і зі здивуванням дізналася, як тамтешні маестри розважаються дуелями через найменші суперечки, — додала Канре, силкуючись повести розмову в потрібний бік. — Певна річ, то не смертельні сутички, а радше випроба сил. А все ж.