Король сперся на стільницю, на якій простягнулася вирізьблена в дереві мапа. Права рука правителя лежала тепер акурат на кордоні між Ліром і Франом, а ліва обіймала узбережжя вище від Нісаля і впиралась у гірські хребти, вирізьблені з кристалів.
— Смерть Алессанта Археса — це божий знак, Престе, — палко мовив король. — Це заклик до дії. Після довгого протистояння ми зможемо здобути перемогу, повернути собі владу над півднем і стати надійним щитом між лірським свавіллям і нашими добрими сусідами на сході та півночі. Південці напали на нас, порушивши всі закони чесної війни. Вони розорили наші землі й переполовинили мою гвардію. Та найгірше те, що вони посягнули на святе — на золоту гілку, забажавши зламати її. Зараз ми маємо перевагу і вигідних союзників. Провидіння наказує нам прийняти цей дар і рушити вперед, поки наш ворог ослаблений, поки корона лірської гілки нічийна, а королева-регентка не має й дрібки справжньої влади. Отож ми приймаємо цей знак, приймаємо союз із великою імперією Ермани та їхні умови.
— Ви, мабуть, помилилися, маестро Прест, — голос Адели Ванель нагадував м’яке плетиво. — Віннські гості в цьому домі не бували, відколи мій покійний муж, хай квітнуть йому небесні сади, не повернувся з-під Нортештадта.
Зовні не скидалося, що господиню дому точить хворість чи гарячка, тож Канре не дорікала совість через цей візит. Та приїзд Ельбраха до свого дому Адела заперечувала, як кожен синюшний заперечує попервах хворобу, сподіваючись, що так вона візьме й розтане.
— Пані Адело. — Канре залишила ці слова наостанок, але вичерпала вже все, на що покладалася до того. — Мій чоловік, королівський чаротворець Жаррак Прест…
— І я, спасибі, вже надивилася, як ти цим пишаєшся, дитя.
— Я не дитя для вас, — відказала дівчина, стискаючи віяло. Вона до останку хотіла послуговуватися лише люб’язністю, проте це нічого не дало, тож настав час змінити тактику. — І не для розваги прийшла. Гостя, про якого я запитувала, шукає мій чоловік у справі державної ваги. Цей віннець — зрадник.
— То й що мені? Я не веду справ із віннцями. Як і з королівськими чаротворцями. А якщо ваш чоловік не здатен упоратися зі своєю роботою, то хто йому винен?
— Тих, хто переховує віннця, можуть теж звинуватити в зраді.
Канре сподівалася, що вага цих слів упевнить маестру в її серйозності, проте та лише розправила плечі й відказала:
— То нехай він прийде сюди, ваш маестр Прест, і покаже мені, де я, бідна хвора жінка, переховую зрадників… Які часи, люба Мілен!
Вона простягла руки в бік дверей. Канре озирнулась і помітила там худорляву дівчинку-підлітку, котра ввійшла так нечутно, мов примара, що не торкається паркетної підлоги. Дівчинка присіла в реверансі й завагалася на порозі. Адела мовила:
— Які часи, що вже й королівський чаротворець покидає справи на дружину. Маестро Прест, бачать вищі, вам краще поїхати. Мені більше нема чого повідати вам.
— У такому разі вдячна за теплий прийом, — відповіла Канре й пішла до дверей, сподіваючись, що Сафі дізналася більше, поки говорила з тутешніми служками.
Уже у вестибюлі легкі кроки здогнали її.
Мілен приклала палець до вуст і застережно похитала головою. Канре не зронила й слова: у незрячих гарні чуття. Коли донька пані Ванель хотіла щось розповісти, не видавши себе, то мусила робити це тихо.
— Вийдіть у сад, — прошепотіла вона до Канре.
І Канре вийшла.
— Я чула вашу розмову з шановною матір’ю, маестро. Це правда, що той віннець — брехун і зрадник? — пожадливо спитала юна панночка, коли зустріла гостю в крихітній альтанці, вимережаній кованим плетивом.
— Він нехороша людина, — мовила Канре, хоч і відчувала, що не їй звинувачувати інших у брехні.
— Достеменно брехун, — покивала дівчина, котра ще перебувала в тому віці, коли легко ділити все на добре і зле. — Шановна матір вам не скажуть, скільки не допитуйте. Але він приходив сюди кілька разів. Тоді, коли й тітонька.
Мілен зиркнула на Канре спідлоба, похапцем і злякано. Мовби прохала, щоб гостя заспокоїла її й сказала, що вона чинить правильно, оповідаючи це таємне своє знання.
— Як звуть твою тітоньку?
— Луїза Ермендес. У неї є чоловік, дядько Огастен, і четверо синів.
— Вона з Івеліна? — здивувалася Канре, бо прізвище відлунювало лірським звучанням.
— Так. — Мілен покивала і сторожко роззирнулася, проте в холодному повітрі не бриніло ні звуку. — Коли вона хотіла зустрітися з цим віннцем, то приходили до нас додому і вона, і він. Бо тітонька не могла запросити його до себе. А моя шановна матір їй потурає, бо любить. Але віннець — він брехун. Не можна робити того, що він… — Панночка опустила погляд долі й закусила губу.