— Ви б не прийшли з такими словами, якби загроза була дрібною. — У голосі Мерселлі зайнявся непідробний інтерес, бо для нього це однаково було грою, в якій постраждають інші.
— Цей наклеп торкається не лише мене. Це справа честі. Тому називайте вашу ціну.
— Честь не має ціни, Жарраку Етелю.
Канре не знала, що вони — високорідні — зроблять, коли дізнаються. Що з нею станеться, наскільки страшною буде смерть?
Вона силкувалася не думати про це, поки екіпаж летів до палацу. Силкувалася перерахувати всі квіти на своїй сукенці, всі ромбовидні візерунки по стінах, всі дерева за вікном.
Знала, що могла б покинути все і втекти світ за очі — просто вже, просто негайно. Не їхати туди, в саме жерло загрози. Діждати, поки дізнається достеменно: чи встиг Жаррак? Чи зрозумів він? Чи зумів? Чи..?
Але сама лиш думка про те, щоб не прийти на поміч, озивалася нудотою.
Канре так знечулилася від тривоги, що навіть біль у порізаній руці — о ці нажахані очі Луїзи! — і той відступав.
Дорога видавалася надто довгою. Шанси — надто крихкими. Керамічне серце — надто важким.
Жаррак очікував уже чого завгодно. Знав залізно: Мерселлі не повинен дізнатися, що тримає у своїх руках.
Проте великий маестр, на позір втішений тим, що має щось проти нахабного молодого Преста, усе допитував і допитував, не називав свою ціну й відмовчувався.
«Він випробовує тебе. Заради бога, він розважається цим», — говорив собі Жаррак і намагався відповідати так само стримано й іронічно. Він-бо вже придушив перший порив, котрий закликав його вчепитися в горло іншому великому і скип’ятити його кров — чар, про який Жаррак колись дізнався у Вінні, але ніколи достеменно не чув, щоб його використовували.
— Ти привіз мені артефакт Естіенна, — раптом мовив Мерселлі, зважуючи в руці пакунок. — Я питав себе не раз: чому ти, а не він? Які святі стояли на твоєму захисті тієї ночі при Нансіні? Адже це ти — шаленець Прест. Тобі б личило лягти кістьми. А мій молодший завжди був, ніде правди діти, сторожким, обережним. Це часом звуть боягузтвом. Негідно для великого, чи не так?
— Немає нічого негідного в бажанні зберегти життя, — твердо відказав Жаррак, думаючи, а чи не звинувачує Мерселлі його в загибелі Естіенна. Адже вони були разом, поруч, пліч-о-пліч стояли при Нансіні — й багато днів та ночей до того.
— Казали, ти зі своїм життям ледь не розпрощався, — погляд Мерселлі ковзнув до протеза.
— Я дуже старався. Але святі вирішили, що на землі з мене користі більше, ніж у садах засвіття.
Батько Естіенна присів біля вогню і важко сперся на руки. Він мовби постарів, хоч відсвіти вогню забарвлювали посивіле волосся ясними мазками. Тіні витанцьовували на суворому лиці, змінюючи його вираз. Він мовчав, вдивляючись у підлогу, у вогонь — куди завгодно, аби не на Жаррака. Той мовчав теж, чекаючи, що вирішить інший великий.
Врешті чаротворець прогугнявив:
— І ти привіз мені артефакт Естіенна.
— Він попрохав мене про це. У разі, якби щось сталося.
— А сталося, синька б їх усіх!.. — Мерселлі зірвався на ноги і вгаратав кулаком камінну поличку. Проте спалах гніву й щирих емоцій звіявся, і королівський чаротворець опанував себе, коли звертався до Жаррака: — Цей вчинок робить честь тобі, Престе. Тож і я зараз повірю, що чиню правильно. Бо коли ми надалі стоятимемо поруч, я не хочу, щоб ти був мені ворогом.
Глава Мерселлі взяв з камінної полиці згорток і подав його Жарракові, скріпивши це міцним потиском руки:
— Повертаю борг за Есті.
Щойно Жаррак опинився у своїх покоях, він відкрив згорток і ретельно перечитав усе — то дійсно були обвинувачувальні листи від герцога Ельбраха, підкріплені словами слуг із колишнього дому тітоньки (чаротворець уже думав, як їх позбудеться), а ще виписами з церковної книги про народження Канре та документами про те, як вона стала на службу до Альвіанні. Певна інформація, що маестри Арлі немає і ніколи не було.
Чаротворець із задоволенням відкрив крихітну баночку з порошком для невгасимого вогню. Відсипав дрібку в сегмент при кінці ціпка. Клацнув застібками. Поклав усі виписки, копії документів та листи в жерло каміна, де сіріли вчорашні вуглини, а тоді двічі вдарив ціпком об паркет. Викресане чаром полум’я вдарилось об залізну решітку, заіскріло у вугіллі та обійняло Ельбрахові папери, пожерши їх умить.
Хвилину-дві полум’я, котре живив порошок, ще шаленіло в каміні, шукаючи іншої поживи. А Жаррак стояв супроти нього і дивився до болю в очах. Дивився, даючи собі обітниці, які не промовляв уголос, але відчував до мурашок по всьому тілу. Бо тільки тепер, тільки зараз, коли загроза обернулася попелом, на нього навалилося розуміння того, як близько була межа. Як близько була поразка.