Браслет із кров’ю осипався попелом і пропік наскрізь її рукавичку, та дівчина не відчула болю.
Вона сиділа при чаротворцевій постелі — смертному ложі — мов статуя, певна того, що мала б тепер припадати до нього й ридати, захлинаючись слізьми та горем. Та вона не ридала. Не зронила й сльозинки. Вона сиділа при його постелі, думаючи, що їх так багато — керамічних сердець — довкола. Сердець, красивих зовні і скрижанілих усередині. Повних вогню і холодних, як мармурові плити на кладовищі високорідних. Сердець, які запалюють інших, і таких, що їх не здатне запалити навіть невгасиме полум’я, викресане сумішшю алхімічних порошків.
Вона дивилася, мружачи очі, як над шпилями Івеліна сідає яскраве сонце. Яскраве й упевнене в тому, що завтра воно зійде на сході.
Хоч Канре не володіла й дрібкою чару, проте, поки сонце наколювалося на шпичаки гілок і дахів, її сповнило відчуття внутрішнього вогню, котрий повз увсебіч, хоча руки залишалися холодними, а очі — сухими.
Вона завжди думала, що її вб’є керамічне серце, прокляття, повне ненависті й зневаги. Вишукане знущання. А тепер боліло серце справжнє, суще. Та попри кипіння всередині, її заполонювали любов і ніжність, ніжність і любов. І хоча знагла заболіли ще плечі та руки, спина й живіт, хоча щелепи зводило, все це видавалося Канре далеким. Як і власне зривчасте дихання.
І коли косі сонячні промені простяглися крізь заґратоване віконце до Жарракового ложа, на мить Канре здалося, що він справді просто спить. А коли прокинеться, коли, мружачись, погляне на неї й покличе на ім’я, вона підійде. Вона опуститься поруч, візьме його руки, знайомі до кожної рисочки та дрібного шраму, і ніколи не відпустить. Потім, коли зійде сонце, він усміхатиметься до неї, поплескуючи по навершю ціпка. «Отож, Канре, сьогодні ми будемо змінювати світ!» — скаже, звично рішучий і невпинний. І підхопиться на ноги — ох, якби ж він не постраждав при Нансіні! — і розчинить вікна. І розчинить двері. А далі вже вони вийдуть разом до чогось нового, до чогось неймовірного, сповненого дива й чару. І це буде щастям, і це буде правдою, і це буде піснею на вітрі, яка тягнеться у височінь та вглиб, тягнеться споконвіку, аби ніколи не перерватись…
«І це буде прекрасно» — подумала Канре, коли сонце згасло на обрії, впускаючи м’яку сутінь усередину. Вона хотіла обтерти холодний піт із чола, та навіть підвести руку виявилося понад сили.
Ніжність і любов затопили її до краю. Та з ними — утома й мерехтіння перед очима, і світ мовби взявся сірою пеленою. Щось озивалося в серці — справжньому — невтримною пульсацією. Пальці заніміли.
Темрява відняла зір.
Серце вкололо.
І тоді — зупинилося.