Вилаявся він геть невідповідно до свого статусу, тому тихо й під носа, а тоді спантеличено кинув:
— Що у вас тут валяється посеред дороги?
«Дорогою» болото у дворі назвати було важко. Але коритце стояло посередині, зовсім посередині. Тож якби хтось хотів якнайшвидше перетнути двір, як-от Жаррак щойно, він би обрав саме шлях, на котрому лежало прання. Тільки що на задньому дворі швендяли самі лиш слуги, і вони би просто, ні пари з уст, оминули корито з білизною і пішли собі далі. Але біда принесла сюди молодого маестра. Біда та звалася професором історії цивілізацій, якого Жаррак не міг слухати не засинаючи, хоч викладач і отримав торік від Ради почесну відзнаку за видатні досягнення в науці.
— Це моя провина, маестре. — Канре виринула з-за розвішаної на довгих шворках білизни і подумки вилаяла невчасного тут панича слівцями, які вона ще в дитинстві завчила від Кари. Утім, відвертості ніколи не просочувалися крізь її міцно стулені вуста.
Тепер їй належало вибачатися, бо Жарракові належало все інше, включно з її життям. І нехай рабства у Франі ніхто не пам’ятав, та це не допомогло ні Карі, ні Юппер, ні Аннік. Наймолодшій сестрі радше пощастило померти рано.
Канре зняла фартух, у просторих кишенях якого дзвеніли ключі від кухонних комірчин і кімнат тієї частини дому, котру маестра вділила для слуг. Фартух належав пані Маннó, і не дайте пресвяті комусь забруднити його навіть зі споду! Та Канре смикнула його собі, аби не забризкатися водою зі свіжовипраної білизни, бо ж їй по тому поспішати до маестри.
Дівчина повісила фартух на натягнутий мотузок і опустилась на коліна, подумки прикидаючи, скільки сохнутиме сукня після прання, куди її якнайшвидше доведеться відправити після клякання в болото.
Вона опустила погляд до землі і витягнулась уперед, щоби паничеві відкрились її шия й потилиця, розмежована акуратним проділом. Мітки від хвороби там не було.
— Боже, я ж не наказував тобі падати в болото… — відказав Жаррак куди спокійніше, ніж до того цікавився щодо корита.
— Щиро прошу вибачення, — відповіла Канре, сподіваючись, що він швидко піде. Дівчина вже відчувала колінами вогкість землі, котра просочувалась навіть крізь нашиту на поділ смугу грубої тканини й такі ж грубі панчохи.
— Я думав, що ви лише в домі маєте так робити, — мовив несподіваний гість із подивом. Мовби зі зла, він не поспішав іти геть і пробурмотів: — Франські звичаї…
— Так мене навчено, маестре, — відповіла Канре сумирно й на прохання панича повторила з дитинства відоме правило: — Якщо служка чимось допекла господареві, то їй належить просити пробачення на колінах. Будь-де й будь-коли.
— Тоді я прошу вибачення теж, — раптом заявив Жаррак. — Я кілька років не був у Франі, а виріс біля столиці Вінну — там звичаї трохи інші. Підведися.
Канре сторопіла. Вона зроду не чула про правила у Вінні, та й про саму столицю східних сусідів чула мало. Водночас її роздратувало те, що цей світловолосий пан спершу примусив її забрьохатися, як свинюку, а тепер ще й твердить, що не знає про тутешні правила. Ще й вибачився — сам! Мовби знущається.
Проте не послухатися дівчина не могла. Вона повільно підвелася, відчуваючи, як багно затікає в черевики, а панчохи огидно прилипають до ніг. Очей не підводила: це теж забороняли. Якщо ж якийсь пан наказував показати йому лице й подивитися просто у вічі, чекай біди. Канре не раз переживала це. Тому видихнула з полегшенням, коли оцей тільки їй щось кинув про вмивання і пішов собі геть.
— А щоб і вам незле велося, шановний маестре, — шепнула дівчина вслід фалдам пісочного кольору, котрі так не личили до заднього двору.
Вона відчувала сором від того, що незнайомець, замість прийняти її вибачення, як личить вищому, спантеличив. Сама хотіла б обійтися без клякання в болото. А він міг би промовчати і піти далі замість волати на неї. Заради всіх святих, ну як же можна не знати такої простої речі?.. Проте Канре притлумила роздратування, бо пам’ятала дуже добре: сестру Кару стратили за те, що вона не попросила вибачення.
На щастя, день видався зайнятим, тому Канре не потрапила на очі пані Манно. Управителька не втратила б шансу розпитати її про забруднену сукню й виписати за те, що посміла поставити корито на шляху якогось панича. Наче паничі тільки те й роблять, що блукають зранку їхнім заднім двором та перечіпаються через усе, що криво лежить!
На щастя, була середа й середина місяця. День, коли маестра Альвіанні неодмінно приймає численних гостей. Ладили великий прийом: у вітальні вичищали люстру на кількадесят свічок, нову сукню (сапфірово-синю з кремовим мереживом) привезли ще вранці, а на кухні все брязкотіло й парувало так, ніби завітає щонайменше король із почтом.