— Так, починалося все велично, — перебив Жаррак. — Читай далі.
— Далі… Далі на людей найшла страшна синя пошесть. І винищила вона всіх: тих, кого поставлено правити, і тих, кому наказано коритися. Дрібка врятованих скоро розійшлась по землі, наповнюючи її життям знову, та побачив бог, що хворість, котра має забирати нечестивих нижчих, забирає і чаротворців. Тому він наказав святим зійти на землю знову і дати тепер не лишень божественну силу, але й оливні гілки в руки тим, кого обрали за найкращих. Коли підходила синя пошесть, то чаротворці змахували оливними гілками — і хворість оминала їхні доми, бо спиняло її благословення. По тому оливні гілки проросли в тіла вищих і стали навіки знаком, котрий береже їх від пошестей. І свідчить це: вони — обрані богом та святими, вони — влада й закон, вони…
— Гаразд, годі, — спинив маестр. — Далі там про те, як запанував мир на довгі роки і всі жили процвітаючи. То що думаєш про таку версію?
— Прекрасна легенда, — відповіла Канре, не певна, чого Жаррак очікує.
— Я про момент із появою чаротворців, — маестр почав пояснювати похапцем, захоплений, вочевидь, своїми думками. — Адже зазвичай у цій легенді вони — діти людей та святих, які зійшли на землю, аби навести лад. А тут — вищі дали силу людям. Просто обрали когось із людей.
Канре пробігала це місце поглядом. Вона насправді не дуже вдумувалася в прочитані слова — її турбували Жарраків погляд, Жарракова близькість і загалом Жарракова присутність у бібліотеці, в півтемряві, за зачиненими дверима — наодинці з нею.
«Щось із ним не так», — авторитетно заявила Юонна, коли днями згадувала про молодшого Преста. Проте від Канре не сховалося розчарування, з котрим подруга кілька разів провела поглядом маестра.
— Я думаю… Це можна трактувати по-різному. Узяли людей і вплели силу — це якось… метафорично. — Канре обвела кінчиком пальця хвилястий візерунок на сторінці з легендою.
«Метафорично» — то було слово, суть котрого колись розтлумачила їй маестра Альвіанні. Дівчині часом здавалося, ніби господиня воліла б дати їй кращу освіту, щоб отримати собі достойну компаньйонку. Але, певна річ, вона не могла відправити слугу до Лекторійного дому чи найняти їй учителів. За компаньйонок для паркових прогулянок, виїздів у місто чи розмов при каміні маестри милостиво брали бідніших родичок, які боготворили їх за змогу торкнутися красивого життя. Але пані Альвіанні від такої ідеї злостиво відмахувалася.
Канре повела далі:
— За цими словами можна сховати і щось невинне, і справдешні шлюби людей та вищих, від яких зродилися чаротворці. Та насправді не думаю, що зараз відіграє якусь роль те, як чар прийшов у наш світ. Чи як проросли оливні гілки. Ви ж бачите, де пролягає межа. Вона не лише в чарі. Погляньте на широкі можливості, котрі простягаються перед вами, а тоді погляньте на… — Вона затнулася, відчуваючи, що наговорила забагато, і додала стиха: — Погляньте на всіх інших. Ви добре побачите.
— Твоя правда, — покивав Жаррак. — Але мені подобається трактування про те, що всі люди назагал колись були однаковими.
— І тонули в крові, — нагадала легенду Канре. — Бо не мали над собою гарної влади.
— То нинішня гарна?
— Не можу відповісти на таке питання.
— Розумію. Я теж не можу. — Хлопець осміхнувся й підірвався з крісла. — Гаразд, дякую за товариство. Вже доволі пізно, а я ще обіцяв Толіо зазирнути з ним на гулянку.
— Дякую за вашу увагу, — непевно відповіла Канре, бо маестра ніколи не дякувала їй за товариство і переважно закінчувала їхні розмови словами «геть», «зникни» або «берися до роботи».
Дівчина опустила погляд на книжку і обвела пальцем золочену гілку внизу сторінки. Маестр раптом поклав свою долоню поруч, накриваючи символ, ніби не хотів бачити знак своєї відмінності.
Жаррак кілька днів тому заявив, що його дратує розмовляти з людиною, від котрої він чує тільки подяки, вибачення чи підтвердження. Тому Канре дозволила питанню ковзнути між ними:
— А де ваша гілка?..
— О, це невелика таємниця. Батько хотів обрати помітне місце. — Юнак розв’язав хустину на шиї. — А матір заперечувала… — Він рвучко смикнув рукави жакета й скинув його на крісло. — Матір казала: Престові не треба, щоби в нього на чолі горіло золото. Найважливіше, аби я не міг втратити гілку в битві разом із відтятою рукою чи ногою, тому… — Юнак розпустив шворки й відгорнув комір сорочки. — Онде, під ключицею — видко?