Унизу, у вестибюлі, Жаррак попрохав Канре залишити плащ Альвіанні вдома і простягнув їй натомість свій.
— Маестре, я можу зайти на пошту, та мене не впустять з вами в жодну з цукерень у Верхньому Місті, якщо не засвідчуватиму, кому служу, — нагадала дівчина, розмислюючи, чи й про це правило він не знав.
— Ти прийдеш туди зі мною, — заперечив Прест. — Ніхто не посміє допитуватися. Не хочу, щоб ти почувалася слугою хоч нині.
— Я не перестану бути слугою від цього, — смикнула плечима дівчина, котрій не хотілося покладатись на його самовпевненість. Ще менше їй хотілося, аби хтось помітив, як вона знову видає себе за високорідну. Надто далеко заходила ця маестрова розвага!
«І бути біді, якщо тебе звинуватять у брехні. Тоді гірко пошкодуєш, що пішла на ризик заради чашечки шоколаду», — з осудом защебетали сестри.
Втім, річ була не в обіцяному частуванні. То було значно глибше: одне з основних правил її життя про розмежування вищих і нижчих зараз тріщало, як суха гілка, котру намагаються зламати. І Канре остерігалася того, що буде далі.
Шоколад смакував божественно. Спершу Канре не могла навіть торкнутися його через хвилювання. Та Жаррак повідомив:
— Я заплатив, щоб нас не турбували. Вирішив, що так зручніше спілкуватися, — додав, мовби ущемлений тим, що супутниця така напружена. — Можеш почуватися тут вільно. Утім, якщо тобі більше до вподоби обводити поглядом візерунки під ногами, то хай.
— Я підраховую пелюстки.
— Навіщо?
— Звичка. Коли багато часу доводиться дивитися вниз, то хочеться бодай чимось зайняти увагу.
— У цьому є плюс. Так інші не можуть прочитати твій погляд. Оце мені й не подобається. Коли тобі не дивляться в очі, не знаєш, що в людей на думці.
— Нікому не важливо, що в нижчих на думці.
— Але коли це особа, котра, скажімо, наливає мені вино… — Нігті Жаррака зацокотіли по чашці з кавою.
— Ви боїтеся отрути? — Дівчина не була певна, чи оці вищі над вищими здатні чогось усерйоз остерігатися.
— Не те щоб боюся, але були прецеденти. Мій батько подбав, аби я знав про всі можливі неприємності. І був готовий до всього.
— Подейкують, ніби чаротворці можуть виводити отруту з тіла… — Канре пригадала одну з численних оповідок, якими потішала сестер Кара.
— Декотрі можуть, — підтвердив Жаррак. — Якщо їх двоє. А якщо ти сам? Зцілити себе не вийде. Утім, є чар, якому під силу сповільнити розповсюдження труйки, але він має погані наслідки. У дитинстві батько трохи вчив мене керувати кров’ю у власному тілі. На випадок, якщо мені відірве одну з кінцівок, а треба буде дочекатися підмоги… Та це не дуже приємна тема до десерту. Може, ліпше розповім про Нитку Атаїс, яка висотує спогади? Це хоча б не кривава історія.
Канре кволо всміхнулася. Вона вже знала, що чаротворці можуть зробити з кров’ю. Великим зусиллям дівчина пригасила раптову нудоту.
— Бачу, батько старався, щоб ваше дитинство не минуло без вражень, — видихнула вона.
— У ті рідкісні моменти, коли я залишався в нього, так. Бо маю сильний дар, хоч він не дорівнявся до старших братів, — пробурмотів Жаррак. — Але нам усім дісталося. Виховання чаротворців — не для слабкодухих.
— Слабкодухі не народжуються з цим даром.
— Я міг би посперечатись, але, мабуть, не варто.
— Не варто. Я не звикла до розмов з високорідними. Найбільше — часом панія запитує моєї думки про колір тканини до нової сукні…
— А як ти потрапила до неї на роботу?
— Прийшла на місце сестри, — відповіла Канре, несподівано легко оголюючи прірву. Слова полилися, ніби вона хотіла позбутися їх, виговорити раз і назавжди, висловити в лице вищому, котрий слухав її, на відміну від інших: — Мою сестру стратили. Так наказав чаротворець із великого дому. Молодші теж померли. Одна — від синьки, другу залив окріп у пральні. Я залишилась сама — без дому й без рідні. Тому пані Альвіанні найняла мене на місце Кари. Кара — це старша сестра. Але ця тема теж не дуже приємна для вашого товариства та цього місця. Тут усе надто вишукане. А в моєму житті такого мало.
Канре видихнула і відчула себе зайвою тут. Людиною, яка намагається просилити грубу нитку крізь вушко найдрібнішої срібної голки.
— Розумію, — видушив Жаррак і продовжив надміру офіційно: — Прошу пробачення. Я дозволив собі забагато. Покликав тебе сюди проти волі. Втрутився тоді, на прийомі, думаючи, що чиню краще. Вимагав з примхи, аби ти дивилася мені в очі. А сам не помічав нічого.