Хоча гості прибуватимуть аж надвечір, але з самого ранку, після бідосі з коритом, Канре мусила допомагати господині. Це звільняло її від потреби зазирати до кухні, де задихнутися легше, ніж вижити. Однаково до кухонних справ її не допускали — двом кухаркам часом підсобляла Юонна. Пані Манно буркотіла, що зі статками маестри годилося б найняти більше слуг, щоб кожен дбав про своє діло, а не біг ще й іншому допомагати. Управителька ще казала Канре, що в іншому домі помічниці на кшталт неї не личило б узагалі спускатися до кухні чи бавитися з постіллю. Проте господиня твердо стояла на тому, що коли вона живе самотою, то не потребує натовпу прислуги, аби глядіти вельми скромний, на її погляд, маєток. Маестра понад усе цінувала тишу поміж своїми невпинними прийомами. Тож бідкалася: коли в домі буде більше слуг, вони доконають її тупотінням по паркету.
Найгірше було, коли на пишні бенкети приходили панії зі своїми чоловіками. Чи з чужими — таким в Івеліні нікого не здивувати. Будь-які чоловіки небезпечні. У такі вечори Канре особливо заздрила Аннік: сестра померла якраз на порозі віку, який несе загрозу. Сама вона давно перетнула ту межу і добре знала смак зілля агонії, котре зрідка оплачували зі своїх бездонних кошелів маестри, які бажали її тіла й не бажали спинятися вчасно.
Юонна нині в’їдливо, як завше, твердила, як Канре щастить: помічниця самої панії, тож має вищий статус і забагато поблажок — принаймні так це виглядало в очах інших. Дівчина не кивала, поки молодша служка укладала їй коси. До маестри належало з’явитися якнайшвидше. А ясно-блакитна, розкішна з погляду служниці сукня ще висіла на дверцятах шафи.
— Швидше, будь ласка, — попрохала Канре.
Їй здавалося, що Юонна сьогодні навмисне довго порається. Сподівається, що спізнення помічниці розгніває маестру, котра сама не своя у дні бенкетів. Розгнівається, прожене і покличе собі на поміч молодшу служку. І, мабуть, подарує їй таку ж світлу сукню — господиня любила легкі, ніжні барви. А все, що оточувало її, мало вписуватися в це піднесене уявлення про красу світу. Попри те, що світле для слуги несе більше проблем, ніж вигоди.
За весь час роботи пліч-о-пліч із Юонною Канре непогано вивчила звички й бажання сусідки по кімнаті, тому дрібні шпильки тієї, як правило, викликали усмішку. Врешті, гостроязика й метка служка не була поганою людиною. Вона одного разу попередила, що панія з нудьги йде аж до них униз — перевірити, як рухається робота над вишитою торбинкою, — саме коли Канре гортала старі листи замість шити. Іншого разу Юонна вивела їй пляму з сукні, поки дівчина лежала в знемозі після зілля агонії, котре ой недарма має таку назву.
— Готово, — клацнула язиком молодша служка. — Особиста помічниця маестри може вийти до світу у всій красі.
Канре похитала головою, перевіряючи, як шпильки тримаються.
— Дякую, — кивнула вона й почекала, поки Юонна вийде, бо воліла перевдягатися наодинці. Та й не хотіла, аби подруга бачила, що господиня вділила їй ще нові панчохи — тонкі й світлі, як морська піна. Ще більше вона остерігалася, що Юонна краєм ока зазирне до її шухляди і знайде там під паперами й старим мотлохом баночку з рум’янами, котрі маестра наказала викинути, бо вони впали зі столу і кришечка розбилася. Канре була певна: відсутність кришки нітрохи не зіпсувала вмісту. Вона накривала баночку папером і зав’язувала стрічкою. Шухляду завжди замикала на ключ — від цікавих очей.
— Пора йти, — сказала віддзеркаленню в шибці, мовби шукала в нього підтримки перед довгим і важким днем. Добре завчила: підтримки шукати більше ніде.
— І де вона? — спитала маестра Юріт Даль Альвіанні у служниці, яка принесла їй ранкову каву в чашечці розміром з наперсток, проте в концентрації, котра здатна підняти й трупа. Бо саме живим трупом маестра почувалася щоранку. — Де Канре, котра мала бути тут ще десять хвилини тому?
Служка дивилася в підлогу, і плечі її дрібно тремтіли — аж кава бралася брижами, як вода на морі. Господиня помітила це.
— Тримай себе в руках, — наказала з придихом.
Узяла чашечку з таці і вдихнула аромат, а тоді ковтнула все й одразу. Чорна кава працювала краще від заклинання ейфорії, котрим маестра Альвіанні бавилася в часи навчання. Проте задля справедливості треба згадати, що прокидатися вранці тоді теж було легше. А замість важких титулів, котрі осіли на її ім’я, лунали інші, інтимніші звертання. І голоси, більшість із котрих ніколи не оживуть…