Дівчина розуміла, що так і є. На кінчику язика завмерло питання, чому він заступився за неї, але вона не мала права ставити недоречних питань, котрі не стосувалися розпоряджень чи роботи.
— Знадвору рухалася процесія короля, — прошепотіла Канре. — Я вже завинила перед пані Альвіанні сьогодні. Тож не мала права забруднити сукню. Але закон наказує схилитися перед процесією, інакше…
— Знаю. Проте якби тебе піймали на тому, що ти брешеш про свій статус… — замислено відповів юнак і поморщився. — Тебе могли б засудити.
Темні туфлі на його ногах блискотіли, бездоганно начищені. Канре не знала, що додати.
— Не розумію я жінок. І тітонька каже, що не розумію, — вів далі маестр, похитуючи ногою, закладеною на другу. — Навіщо стільки проблем через одну сукню? Давай я куплю тобі іншу, на зміну.
Дівчина здивувалася ще більше. Їй шалено хотілося зазирнути в обличчя маестра і зрозуміти, з чого це він таке говорить. Натомість вона похитала головою.
— Мені заборонено приймати подарунки від високорідних. Тільки з дозволу господині.
— Справді. Вибач, забув. Тоді зажди тут.
Маестр знявся з місця, та за хвилину повернувся, шурхочучи пакунками.
— Руки сюди!
Канре послухалася, затиснувши коробочку з кольє під пахвою.
— Віднеси це до маєтку. Скажи, що від племінника, який сам на тебе натрапив дорогою, — наказав він і опустив кілька коробок із солодощами в простягнуті руки дівчини. — А це — для тебе. — Юнак опустив зверху ще три круглі цукерки в паперовій обгортці. — Не заперечуй. Про них просто не кажи.
— Маестре, я матиму проблеми… — відказала Канре, котру здушував власний подих.
Як він не розуміє? Чому не хоче зважати на правила її життя?
— Мені заборонено приймати дарунки від високорідних, — додала вона.
— Це каже мені служниця, котра намагалася видати себе за студентку Лекторійного дому кілька хвилин тому?
Канре не могла вловити, чи маестр злиться, чи насміхається. Проте врешті зрозуміла: високорідний нагадав це з тієї ж причини, чому й виручив. Звісно, це не химера його виховання, не раптовий просвіт доброти. Ось і зараз: він пригощає її. А потім, певна річ, прийде на прийом. І накаже підвести голову та подивитися в його очі. Вона не відмовиться, адже не може відмовитися — тільки сподіватися, що він не має особливих побажань чи схильності здушувати дівочу шию в пориві екстазу. Канре настільки звикла до того, як відбуваються схожі речі, що їй видалася кумедною спроба юнака присолодити майбутній вечір.
— Тобі пора йти, — сказав маестр. — Там біля входу тупцяє охоронець із розгубленим лицем і гербом моєї тітки. Думаю, він чекає на заблукалу служку. А до мене з хвилини на хвилину друг прийде.
— Дякую за вашу добрість.
Дівчина опустила каптур на лице, запнула плащ і швидко попростувала до виходу повз управителя, який палюче дивився їй услід.
— Канре, Канре, я вже думав, сталося що! — Зблідлий Осван вирячився на неї стурбовано, щойно побачив на порозі. — Тебе так довго не було! І як ти… — Він не договорив, проте похмуро подивився на табличку з золоченою гілкою на дверях.
Процесія короля вже давно минула вулицю, і все довкола повернулося до звичного шарварку, який змітав, заглушував і плутав думки незгірш за те, як плуталися стрічки пані Альвіанні, коли вона пожбурювала їх геть у нападі гніву.
— Тримай. — Дівчина віддала охоронцеві коробки шоколаду і кинула три цукерки до одного з пакунків. — Я мала забрати замовлення маестри. Вона напередодні написала їм про це. Просто управитель — таке одоробло, що довелося довго все пояснювати. Як наче він і сам зі знаком оливи народився… Ходімо, ми й так затрималися!
Дівчина зміряла двері роздратованим поглядом, щоб переконати Освана, й припустила вгору брукованою вулицею, високо задираючи поділ злощасної сукні.
Підготовка до бенкету відбирала в Канре весь час та сили. Але то була робота, а на роботу не скаржаться, коли вона є. Ще й така хороша — куди краща за все інше, на що безрідна дівчина без імені могла б розраховувати.
Після походу до ювеліра їй належало перевірити, як справи на кухні, потім поговорити з садівником щодо декору столів: тільки свіжі букети, тільки золотаві стрічки — сьогодні господиня хотіла розкоші, а нема нічого більш розкішного за золото. Подейкували, що одного разу в намаганні вразити короля герцог Анріту змусив свого сина-чаротворця витратити всі сили, аби вкрити маєток і прилеглий сад найдрібнішим покровом із золота й перлової пудри. Молодий чаротворець, звичайно, вигорів після такої витрати сил і незабаром покінчив із собою. А король наказав стратити герцога, бо вирішив, що така помпезність не личить нікому, окрім нього. Хоча офіційною причиною назвали те, що закон оливної гілки забороняє витрачати намарне благословення чаротворців.