Він гостро на неї подивився.
— Не думаю, що півгодини тому вона взагалі знала про існування менструацій.
— Подайте мені отой віничок, міс Дежарден. Так, саме той. — Вона простягла йому віничок із написом «Чемберленські меблі й товари для дому. Підмете й не підведе» на ручці. Він почав змітати купку попелу на папірець. — Здається, все одно треба пройти пилососом. Бідолашний килим. Я думав, що попільниця стояла далі від краю. Деякі предмети падають так, що тільки стоїш і дивуєшся. — Він ударився головою об стіл і рвучко випростався. — Мені важко повірити, що дівчина в нашій або будь-якій іншій старшій школі може провчитися три роки й не мати жодного уявлення про факт менструації, міс Дежарден.
— А мені ще важче, — сказала вона. — Але я можу пояснити її реакцію тільки так. До того ж вона завжди була для всіх мішенню.
— Гм. — Він склав аркуш і зсипав попіл і недопалки у смітник, а тоді обтер долоні. — Здається, я її згадав. Вайт. Донька Марґарет Вайт. Тепер мені трохи легше в це повірити. — Він сів за стіл і винувато всміхнувся. — Їх же так багато. Десь після п’ятого року вони всі починають зливатися в один груповий образ. Починаєш називати хлопців іменами братів і все таке. Це важко.
— Аякже.
— От заждіть, коли пробудете в оцьому двадцять років, як я, — понуро сказав він, дивлячись на свій кров’яний набряк, — якась дитина здасться знайомою, а виявиться, що її батько вчився у вас на першому році роботи. Марґарет Вайт випустилася ще до мене, і я за це буду довіку вдячний долі. Вона сказала місіс Бісент, земля їй пухом, що Господь заготував для неї особливе місце в пекельному полум’ї, бо та переказувала дітям Дарвінове уявлення про еволюцію. За час навчання в школі її двічі відлучали від занять — одного разу за те, що побила однокласницю сумочкою. Подейкують, ніби Марґарет побачила, як та однокласниця курить цигарку. Отакі специфічні релігійні погляди. Дуже специфічні. — Його джонвейнівський вираз обличчя раптом злущився. — Інші дівчата. Вони справді з неї сміялися?
— Гірше. Коли я увійшла, вони кричали й кидалися в неї прокладками. Кидали, як… як банани мавпі.
— Ох. Ой лишенько. — Джон Вейн зник. Містер Мортон вкрився багрянцем. — Пам’ятаєте їхні імена?
— Так. Не всі, але дехто з них може виказати інших. Здається, ватажком була Крістіна Гарґенсен… як завжди.
— Кріста і її Мортімери Снерди[2], — пробурмотів Мортон.
— Так. Тіна Блейк. Рейчел Спайз, Гелен Шайрз, Донна Тібодо з сестрою, Мері Лілою Ґрейс, Джессіка Апшоу. І Сью Снелл. — Вона насупилася. — Зазвичай від Сью такого не очікуєш. Вона ніколи не здавалася здатною на такого роду… штуки.
— Ви поговорили зі згаданими дівчатами?
Міс Дежарден невесело хихотнула.
— Я їх вигнала звідти. Надто розхвилювалась. А в Керрі була істерика.
— Гм. — Він склав пальці хаткою. — Плануєте з ними поговорити?
— Так. — Але в її голосі прозвучала неохота.
— Мені почулося, чи я вловив…
— Певно, таки вловили, — сумно сказала вона. — Розумієте, тут у мене самої колода в оці. Я розумію, що відчували ті дівчата. Мені від побаченого захотілося підійти до тієї дівчини і струснути її. Може, це якась інстинктивна жіноча реакція на менструацію, що змушує показувати ікла, не знаю. Мені не йде з голови Сью Снелл і її вираз обличчя.
— Гм, — мудро повторив містер Мортон. Він не розумів жінок і не мав охоти обговорювати менструацію.
— Я поговорю з ними завтра, — пообіцяла вона й підвелася. — Облуплю з усіх боків.
— Гаразд. Добирайте покарання відповідно до злочину. І якщо ви вважатимете за потрібне направити когось із них до мене, то, гм, не вагайтеся…
— Згода, — м’яко сказала вона. — О, до речі, коли я намагалася її заспокоїти, у нас над головами згоріла лампа. Завершальний штрих.
— Я відправлю електрика, — пообіцяв він. — І дякую вам за те, що зробили все можливе, міс Дежарден. Можете переказати міс Фіш, щоб вона впустила сюди Біллі й Генрі?
— Звісно. — І вона вийшла.
Він відкинувся назад і почекав, доки вся ця історія вийде йому з голови. Коли до кабінету зачовгали видатні прогульники Біллі де Луїс і Генрі Треннант, він кинув на них сердитий погляд і приготувався повести круту розмову.
Як Мортон часто казав Генкові Ґрейлу, прогульників він їв на обід.
Нашкрябано на парті чемберленської середньої школи:
Троянди червоні, фіалки блакитні, цукор солодкий, а Керрі Вайт жере лайно.
Вона пройшла по Юен-авеню і перейшла її в бік Карлін-стріт на світлофорі. Ішла з опущеною головою і намагалася ні про що не думати. Спазми наринали й ущухали великими приголомшливими хвилями, змушуючи її то сповільнюватися, то наддавати ходи, як машина з проблемним карбюратором. Вона не зводила очей з хідника. Шматочки кварцу на цементному тлі. Квадрати класів, нашкрябані розмитою дощем крейдою. Кавалки розтоптаної жувальної гумки. Уривки фольги й цукеркових обгорток. Усі її ненавидять і ніколи не вгамуються. Ніколи не стомляться від цього. Монетка, що застрягла у тріщині. Вона кóпнула її ногою. Образ Крісти Гарґенсен, вона скривавлена й криком просить пощади. А її обличчям лазять щури. Добре. Добре. Ото було б добре. Собача купа зі слідом підошви посередині. Пакунок із почорнілими кришечками від пляшок, що їх якийсь малий розплющив каменюкою. Недопалки. Пробити їй голову каменем, здоровою каменюкою. Пробити їм усім голови. Добре. Добре.
2
Мортімер Снерд — наручна лялька артиста-черевомовця Едґара Берґена, простакуватий провінційний персонаж.