Я не пам’ятаю, щоб батько в будь–якій ситуації заматюкався. Навіть тоді, коли лайка рветься з вуст, він примудрявся промовчати. Але розповідаючи про технологію «отличия достойних и заслуженных», він процитував віршик воєнної пори:
«Івану за атаку – х.. в сраку,
А Машке за п…. – Красную звезду»
Віршик і правда, похабненький, проте не тоді, ні зараз не смішно. Бо це правда.
Батько нагороди після війни НІКОЛИ не одягав, всі бойові медалі вішались на груди малолітнього сина, який після численних гулянь на вулиці серед однолітків, звісно їх всі погубив.
За воєнні нагороди батьку чомусь завжди було соромно.
VII
Січень 1945–го, Польща, Сандомирський плацдарм, відлига, слякоть…
Полк, в складі якого він воював, під час наступу був відрізаний від своїх німецькими танками і самоходками. Солдати залягли в чистому полі, окопувались, чекали темноти. Батько, якому тоді було всього 24 роки, з розбігу вскочив у чийсь окопчик. Підняв очі — а тут сидів їх солдат–поштар, котрого підрозділ чекав вже майже тиждень. Лежать поруч в грязюці годину, другу.
— А давай–но, друже, глянемо пошту, може мені щось прийшло.
Поштар довго рився в сумці і нарешті витягнув листа з дому. Було ще видно і можна було читати. З дому, з полтавщини писали, що померла мама… Звістка приголомшила…
Навкруги затихло, ніхто не стріляє, всі поглядають на повільно згасаюче хмарне небо.
Не дивлячись на застереження, офіцер встав і повільно побрів через поле до лінії окопів своїх, до яких не могли прорватися цілий день.
Потім батько розказував, що ніби–то в голові щось запаморочилось, він відчував якусь байдужість до всього, ні про що не думав, а все йшов, йшов і йшов, поки його не обклали матом і не втягнули у траншею. Виявилось, що це вже свої.
І тут ті, що лежали в полі і дивились на його прохід через поле, якось майже всі разом встали і побігли до траншей. Людей вставало все більше і більше і, здавалося, зараз вже всі добіжать до вже рятівних окопів. Залишилось вже метрів 200, 150, 100… І раптом трасуючі черги з крупнокаліберних німецьких кулеметів. Люди залягли, але ховатись було ніде. Кулі і снаряди переорювали землю, в повітря підкидало відірвані ноги, руки, голови…
Батько дивився на це жахливе побоїще і його знудило…
Вже вночі полковник вишикував перед собою сімох офіцерів, що добігли і вижили: «Ваш полк потерял знамя части. Если до утра не найдете — расстрел».
Цілу ніч вони лазили в цілковитій темряві по холодній багнюці, перевертали трупи і шукали прапороносця, у якого під шинеллю повинно було бути це знамено. Коли німці освітлювали поле з прожекторів — завмирали. Коли промінь відходив далі — знову починали моторошний і проклятущий пошук, а в голові било як дзвін: «До утра не найдете — расстрел».
Вже втратили чутливість пальці рук і ніг, вже загубив шапку, знайшов якесь тіло, зняв шапку з загиблого. Зараз ось, ось буде розвиднятись, всі на грані відчаю — де ж прапороносець?
— Є, є знайшов, до мене, — пролунав вигук і тут же промінь світла освітив того, що кричав. Трасуючі сліпучі кулі прилетіли і розірвали його навпіл, а потім ще довго колошматили й орали те місце, де він посмів піднятися.
Затихло.
Виходу не було, треба було лізти туди, на пристріляне місце і шукати те проклятуще знамено: «Не найдете — расстрел».
Прапороносець був привалений двома чи може вже трьома тілами. під шинеллю прапор. Довго метушився, знімав, потім обмотувався і повзком, завмираючи під променями прожектора, потихеньку пробирався до окопів. Ще трохи, ну ще.. Головою вперед ввалився в траншею.
— Прапор у мене. Крикніть хлопцям, щоб вже повертались.
— Ну, хохол, молодец, садись, пожри.
Батько сидів і чекав своїх з поля, щоб поснідати разом. Він чекав більше години — ніхто не прийшов.
Так закінчився той пам'ятний для мого батька бій. Полк залишився із знаменем, а на весь полк тільки один офіцер — лейтенант, командир взводу зв'язку. Полк відвели на переформування і це врятувало батьку життя. Адже через декілька днів почався новий штурм, що закінчився практично повним винищенням підрозділу, який їх замінив.
Така була безглузда ціна врятованого прапора військової частини.
Чи варта ж була вона людських життів?
VIII
Кадри помпезної московської кінохроніки завжди показують Парад Перемоги в Москві, на Красной площі, який відбувся 24 червня 1945 року і який приймав замість генереліссімуса Сталіна чомусь маршал Жуков. Він, правда, видатний воєначальник (і такий же видатний самодур, мародер і людиноненависник, що не зважав на мораль, людські життя і матеріальні втрати) проте, все–таки, не верховний головнокомандувач.