Вже потім Толя розказував, що цю годину він провів утяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну пику і висказати все, що він думає про Радянську владу… Стримався і покорився.
Це потім ми всі звикнемо до Діминого самодурства і навіть будемо до цього відноситися філософськи. А на той момент Дмитро Григорович був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».
Коли я подався до Діми з питанням про Згурівку, той ліниво наказав мені надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні були бути в великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а також треба було мати декількох агентів–рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками безперешкодно могли потрапити в будь–яке село, домівку чи квартиру…
Таким чином я сам собі визначив необхідність придбання агента у згурівській середній школі.
Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від влади і тих, що ледь вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки вони сил і старань вкладали в пошук «агента КГБ» в своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці вже потім прийшли до влади і отримали можливість познайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватись на якихось там «агентов».
А мабуть в тому і є досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати щось твоє потаємне…
Насправді все простіше і жахливіше.
Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов вранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з–за голови, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».
В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Це вже чим це полювання закінчиться – справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це по науці. Може бути і по «оперативной необходимости».
Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть його вбити – як партія скаже. І начальство.
Опер може ВСЕ, проте не може це робити за власним бажанням і за власної хіті. На сторожі власна внутрішня інспекція. І це вам не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Гебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть БЕЗЗАКОННЯ. А отже БЕЗЗАКОННЯ можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «ФАС».
Частина радянських людей вербується з радістю і охотою, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучаться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.
Частина вербується з острахом, з цього моменту живучи в постійному страху і теж кінчають, як правило, не кращим чином.
Ще якусь частину громадян вербують «під чужим прапором», тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.
Однак є частина людей, що вербуються так, ніби вербують вони, а не їх. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З їх числа потім виходять самі опера, різні там партсекретаріі пройдохи–керівнички різних рівнів. Якось в спецшколі нам розказували, що все політбюро ЦК КПРС, а також всі перші секретарі обкомів у всі часи набирались виключно з «архівної агентури».
Ще частина агентів вербувалась силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці», або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів–психологів–вербовщиків з обласного управління чи й навіть з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опера, збою специ не дають. «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.
Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.