— Хліб і цукор – два найважливіші рослинницькі продукти в усьому світі. Хліб людство навчилося випікати ще тисячі років тому. А цукор варити?
— Порівняно з хлібом – учора, — каже пан Володимир. – протягом усього свого існування людство не знало, що таке білий цукор. Задовольнялися солодкими дикими плодами та коренями, знали як приготувати цукати. Аж поки не відкрили Америку. Там вперше європейці скуштували сироп, виготовлений з дикої цукрової тростини і ознайомилися з білими кристалами цукру, які американські індіанці варили з цього сиропу. Ту солодку речовину почали ввозити до Європи й вважали екзотичним делікатесом.
Років на сто пізніше білий цукор в Європу завозили також і з Індії. Теж як продукт переробки цукрової тростини. Ясно, що цей страшенно дорогий продукт був доступний тільки найбагатшим.
Певною мірою до його масового поширення та до появи промислового білого цукру в Європі причетний… Наполеон. Тоді, на початку дев’ятнадцятого століття, кривава війна супроводжувалася континентальною блокадою з боку Англії. Екзотичні товари з Нового світу до Європи не поступали. От тут німці і згадали теоретичну розробку 1773 року лабораторного виробництва цукру. В 1813–му німці відкрили перші в світі цукроварні з цукрового буряка.
— Чому так довго затрималося людство з промисловим виготовленням цього продукту?
— На домашній кухні ми можемо виготовити будь–який сучасний харчовий продукт: хліб, ковбасу, сир, горілку… Все що завгодно. Окрім цукру. Одним з головних факторів промислового виробництва цукру є проблема очищення коренів цукрового буряка. Хоч як їх мий, але повністю бруд не видаляється. Сік, добутий з першого етапу переробки – це фактично отрута, де в одній діжці перебовталися корисні речовини зі шкідливими домішками з грунту. І от німці додумалися до цього «коктейлю» додавати так зване вапняне молоко. Властивість цього «молока» в тому, що воно не взаємодіє з органічними «сахарами». В розчині воно зв’язує всі несахари і випадає в осад. В результаті отримуємо рідкий сироп, з якого можна шляхом випарювання і кристалізації варити безпечний для вживання білий цукор.
В Україні промислове цукроваріння починається з 1837 року на черкащині. Трохи пізніше, завдяки ентузіазму видатного новатора–промисловця, філантропа і мецената графа Бобринського. організована ціла цукрова галузь, українські залізниці, машинобудівні і цукрові заводи, насінневі станції, призаводські селища, гуртожитки, професійні училища і загальноосвітніі школи. Засноване ним перше в Україні і всій Російській імперії професійне училище функціонує до нашого часу. Олігархів ніколи і ніхто не любив, проте він єдиний, якому на зібрані народом кошти в центрі Києва в 1872 році було встановлено скульптуру на високому постаменті у римській тозі і у лавровому вінці з написом «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Та пам’ятник стояв недовго. В 1926–му його знесли. Зараз на цьому місті – Щорс на коні.
За часів соцреалізму цукрова промисловість України за інерцією була найпотужнішою в Європі. В останні роки розквіту галузі майже двома сотнями цукрозаводами України вироблялось до 6 млн. тонн. білого цукру. Якщо можна так сказати, то цукрова промисловість України була найнаціональнішою.
Де знаходились цукрові заводи? Звісно в селах. Ці промислові підприємства були осередками не тільки науково–технічної культури, це і належна заводська інфраструктура: школи, клуби, бібліотеки, художня самодіяльність, медицина, спорт тощо.
На початку свого трудового шляху мені випало працювати у Всесоюзному (зараз Українському) науково–дослідному інституті цукрової промисловості, що й зараз знаходиться в центрі Києва на Лютеранській вулиці. Це був такий собі привілейований науковий заклад, де переважна частина науковців і технарів була (та досі й є) єврейського походження. Побутовою мовою інституту, мовою наукових праць, нарад і технічної документації в 1970–80–ті роки була виключно російська. Яким же відкриттям для мене було те, що ці фахівці, відвідуючи працюючі цукрозаводи вмить переходили на вишукану українську. Я навіть подумати не міг, що ці поважні, статечні і гонорові корифеї цукрової науки взагалі знають українську.
Якось мені довелось відвідувати знаменитий Мантулінський цукрорафінадний завод на Красній Прєсні в Москві. Навіть там змінні і провідні інженери та й інші технічні фахівці українську мову не забували, тому що кузнею кадрів цукровиків всього пострадянського простору до сих пір є наш Київ.