Заходжу в райком і чомусь згадалось, що цю будівлю будував батько мого друга дитинства, а ось тут, на першому поверсі, мене приймали в комсомол…
Боже, як я тоді переживав, злякано повторював питання–відповіді й чомусь думав, що мене ось так можуть і не прийняти.
Чомусь ще згадалась одна з лекцій спецшколи КГБ, де доводилось, що опера ні в якому разі не можна направляти в той район, де він виріс, чи вчився. Причина – опер повинен бути вільним від особистих стосунків, які можуть вплинути на оперативні комбінації…
— Тьху, дурниці, — кажу я про себе і стукаю в двері кабінету голови парткомісії при райкомі партії.
— Заходьте, — я відкрив двері і закляк на порозі. За столом «важного» кабінету сиділа Мирослава Михайлівна, моя колишня і незабутня класна керівничка, вона ж, зараз голова парткомісії і вона ж довірена особа нашого начальника Діми.
З приводу того, що Мирослава (як ми її скорочено називали) є довіреною особою КГБ, я не переймався. Я знав, що її чоловік, колишній офіцер–оперативник кримінальної міліції, а тому що таке «агент–резидент» вона повинна була добре знати.
А от що саме вона голова парткомісії, якій я повинен «здати» Валіка… Тут мені було вже явно не по собі.
Я сидів перед Мирославою, ніби як школяр перед вчителькою з невивченим уроком. Вона мене розпитувала, а я мнявся і мимрив щось непевне…
— Ладно, не мнись, — сказала мені Мирослава, — тільки–но мені дзвонив твій Діма. Кого треба запресувати і з якої причини?
З Мирославою, як з справжньою мамою, можна було поговорити про все. Я відверто розказав про свою помилку, про те, як мені жаль Валіка, який дійсно ні в чому не винен, просто випадково і без своєї вини він потрапив під каток системи–машини, яка мусить знищити не тільки його кар’єру, а можливо і саме життя, адже довідка про відмову від співробітництва з органами все–одно залишиться в літерній справі райвідділення, та й у оперативно–довідковій картотеці республіканського комітету теж буде виставлено «сигнальний маячок» на нього, як на неблагонадійного.
Ми з нею довго сиділи і розкладали справжній складний оперативний пас’янс з порятунку молодого вчителя, якого Мирослава, як колишня заврайвно, сама свого часу рекомендувала до вступу в КПРС.
Мирослава, сильна і вольова жінка, яка не боялась ні Бога, ні чорта, ні КГБ, взяла все на себе. Вона тут же зателефонувала Дімі і поставила йому ультиматум: або він закриває всі питання щодо Валіка, який є її протеже, або вона вже не довірена і всі питання КГБ в райкомі буде блокувати.
Ясно, що Діма моментально спікся, почав плакатись і валити все на київське начальство, а він сам, ви ж знаєте, та я для вас… Діма був як завжди невідпорний, а для начальства і жінок – дорогоцінна знахідка.
Якось, так років через десять після мого звільнення з КДБ, випадок звів мене з Валентином Олександровичем, директором Згурівської середньої школи. Була можливість для розмови і навіть для випивки.
Випивка закінчилась тим, що Валік навідріз відмовився щоби платив я.
— Ця історія заслуговує на те, щоб оплатити хоча б обід. Головне – ніхто нікого не продав, ніхто нікому не хотів зробити зла і ніхто не винен.
— Якби не Мирослава.
САТАНИНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ
Коли людина пише якісь спогади зі свого життя, в них вона мимоволі прикрашає свої вчинки, показує їх шляхетність і благородство, одночасно упускаючи ті моменти, за які в житті буває соромно, чи навіть і згадувати їх неприємно.
Треба сказати, що в органи КГБ я йшов за власним бажанням, натхненний численними книгами–фільмами–оповіданнями про «холодну голову, гаряче серце і чисті руки». Я мріяв долучитися до когорти славетних, бо ще не знав, що тодішній шеф більшовицької спецслужби Юрій Андропов, користуючись своїм високим положенням члена політбюро, ще в кінці шестидесятих добився прийняття спеціальної державної програми з популяризації «славної радянської історії» і їх каральних органів, що були перетворені в «сяючий меч революції», де мечу відводилась роль шляхетного символу, а не знаряддя насильства і пригноблення.
Держава витрачала значні бюджетні кошти на створення образу людяної благородної системи вільних людей – будівників комуністичного суспільства. Навіть і сьогодні існує досить потужна ностальгія за совєтами, за ситим і щасливим життям при комуністах – і в цьому неабияка заслуга без перебільшення видатних кремлівських ідеологів Суслова і Андропова, що зуміли змусити громадськість забути про масові особисті і суспільні трагедії, катастрофи і жахи двадцятих, тридцятих, сорокових і п’ятидесятих років.