Він спробував згадати, коли востаннє йшов дощ, але дощі бувають рідко у Юмі, і багато з них — місцеві. Пустеля на півдні була чистим пеклом; більш того, ніхто ще не проходив з фургоном той шлях. Гаразд, вони про все довідаються у свій час.
Під кінець він зайшов усередину.
— Спасибі тобі, Семе, — сказав він. — Приємно знов отримати свого коня.
— Отой грулья[1] — кінь, що треба, — відповів Сем. — Мені майже хотілося, щоб ти не повернувся.
— Він же з цих місць, Семе. Десь на південь звідси. Це був напівдикий дволіток, коли я накинув на нього мотузку. Ну, і раз уже шлях лежить на південь, мені потрібен цей кінь. Він же певно знає усі калюжі в Сонорі.
Сем сперся широкими долонями на стійку бара і нахилився до нього.
— Ти встряв у сумнівну справу, хлопче. Ти певен, що не потребуєш допомоги? Я міг би декого прислати…
— Це моя робота, і я її зроблю сам.
— Джо Харбін, — сказав Сем, — убив одинадцятьох, наскільки мені відомо… під час двобоїв на пістолетах.
— Он як! — Родело став серйозним. — Єдиний, хто мене справді турбує — це Беджер. Він хитрий, немов койот.
— Це ж природно. Його батечко був метис і навчив своїх малюків всім штучкам, — Сем зробив паузу. — Тепер оця дівчина. Вона, схоже, з іншого тіста. Ніяк не можу її зрозуміти.
— І я, — Родело зітхнув. — Аби міг, я б змусив їх залишити її отут, з тобою.
— Я міг би пристроїти її на сцену. Або купити їй квиток у будь-який бік.
Ден Родело рушив до дверей, потім зупинився.
— Погаси світло, Семе.
Тільки коли у кімнаті стало темно, він вийшов.
— Ти, схоже, не певний щодо хлопчини, — сказав Харбін.
— Я певний щодо тебе, Джо. І дуже не хочу, щоб ти мав надто багато турбот із своєю совістю, ото й усе.
Він зупинився біля них.
— А що з дівчиною? Попереду важкий шлях. Чому б не залишити її тут?
— Ти ошалів! Вона бачила золото, чула наші розмови. Ми не можемо лишати її тепер.
— Це якраз для тебе, Джо.
Харбін повернув голову. Його очі були, як дві чорні дірки у темряві під крисами капелюха.
— Чому для мене?
— Ти ж у цій компанії вбивця.
— Я? Стріляти у жінку?
— Ми гаємо час, — промовила Нора спокійно. — Джо не буде стріляти в мене, і ніхто інший з вас не буде. Рушаймо… І збережем наші набої для яків, юма чи хто там ще є…
Ден Родело узяв віжки й вивів фургон на шлях; їхні коні бігли позаду на поводах. Спочатку він поганяв не дуже, потім перейшов на легкий клус, аж поки вони досягли дороги, що вела на схід. Він уповільнив хід, даючи коням змогу відпочити, а потім знов погнав їх клусом. У задку фургона Беджер укладався спати поруч із Харбіном. Ховрашок скрутився біля задньої стінки.
— Я не розумію вас, — прошепотіла Нора. — Що ви робите?
Родело посміхнувся їй.
— Чудова ніч, чи не так?
— Ви мало не дали мене вбити!
— Джо Харбін не став би вбивати жінку… без поважної причини — наприклад, якби йому знадобився ваш кінь або що-небудь інше.
— А тоді?
— Тоді він уб'є вас, будьте певні. Він уб'є вас і більше ніколи не згадає про це.
Розділ п’ятий
Тепер вони невпинно рухались на південь, уздовж фантастичних гребенів та шпилів гір Хіла, що тяглися праворуч. Повітря було прохолодне і приємне, і вони тримали добрий алюр, спиняючись через якийсь час або після узвозів, щоб дати коням спочити. Ні в кого не було настрою розмовляти. Через деякий час Родело передав віжки Харбінові і простягся у задку фургона.
Беджер сидів і палив сигарету. Він глянув на Родело.
— Ти вже прокинувся?
Родело прокинувся умить.
— Так.
— Чи далеко на південь тягнуться оці гори?
— До кордону.
— Є де-небудь шлях через них?
— Еге ж… є два шляхи, що мені відомі. Індіанці, мабуть, знають усі інші.
Беджер обміркував його слова.
— Ти знаєш ці місця досить добре?
— Не гірше, ніж будь-яка біла людина, гадаю, але я не став би дуже розраховувати на це. У цьому краю мало води, і її важко знайти. Люди вмирали від спраги за кілька футів від води у Тінахас-Альтасі — води у заглибинах скель високо над стежиною.
— Я чув про це, — замислено сказав Беджер. — Чи ти знаєш про яку-небудь воду на схилах Пінакате? Вона каже, — він показав на сплячу дівчину, — що є водоймище південніше від Папаго-Веллс.
Ден Родело трохи пересунув револьвер, щоб відтягти час. Звідки ж вона, хай їй біс, знає про це? Це було потаємне місце, і він міг би закладатися, що навіть які не знають про нього. Індіанці юма могли знати… зрештою, це їхня країна, але звідки Нора Пакстон могла знати про це?
1
Грулья