— Нам пощастить урятуватися? — спитав його Ховрашок.
— Декому з нас пощастить, — відповів Родело.
Він вів їх на південь, прямуючи старим шляхом смерті — Дорогою Диявола.
Вони йшли до Тінахас-Альтаса, які знаходились на гребені, що відгалужувався від гір Хіла.
День був жаркий. Ден сповільнив крок коней, частіше зупинявся на відпочинок і поглядав назад. Він зауважив, що Нора витримує нелегкий шлях на подив добре.
Вона була одягнена у спідницю-брюки для верхової їзди та у мексиканську блузу і, подібно до інших, носила револьвер. Джо Харбін, здається, намітив її для себе, але не казав нічого, і вона сприймала становище без зайвих зауважень, ні з чим не погоджуючись, ні з чим не сперечаючись. Родело вирішив, що ця дівчина собі на умі, і що за нею треба наглядати.
Ховрашок раз за разом озирався. Харбін поглядав назад нечасто. Він їхав з виглядом людини, що пройшла крізь сито і решето, — такий собі чоловік з твердими плечима, що не потребує нічиєї підтримки.
Сонце тепер було вже високо над головою, спека яріла. У небі кольору міді не було ані хмаринки, тільки сонце, промені якого, здавалося, зливались у один величезний спопеляючий вал вогню. Земля була розпечена неймовірно, і їхні коні ступали важко, стомлено, безнадійно у мертвій тиші. Далеко на півдні курний смерч із дикою швидкістю нісся через безкраю пустелю.
Тепер Ховрашок уже не дивився назад. Він сидів у сідлі похнюпившись, просто терпляче зносив спеку.
— Краще б нам знайти якийсь затінок, — зауважив Родело, — інакше ми повбиваємо коней.
— Затінок? — Харбін вилаявся. — Де ж ти тут знайдеш затінок?
— Нагорі, у якомусь із каньйонів.
— Без мене, — сказав Харбін. — Мені треба до Мексики, а звідти — до Затоки.
— Це в тебе не вийде, якщо не даси коням відпочити, — відповів Родело. — Ми їх мало не загнали.
Струмки поту прорізали товстий шар куряви на Харбіновому обличчі.
Його очі глянули на Родело із жорстокістю.
— Я не розумію тебе, — сказав він, — і не довіряю тобі. Чого ти взагалі лізеш у цю справу?
— Вже вліз, — Ден відповів коротко. — Я у ній по шию.
— Ми це можемо змінити, — сказав Харбін, смикнувши поводи. Він повернув коня трохи до Родело. — Ми це можемо змінити прямо зараз.
— Не кажи дурниць, — відповів Родело. — Ви ж не матимете жодного шансу без мене. У цій пустелі страшенно мало води, і треба знати, де її шукати.
— Вона знає, — Харбін скинув головою у бік Нори. — Вона вкаже нам місце.
— Хіба мало що може трапитись, поки ви туди доїдете… а може, це була просто заглибина з дощовою водою. Вона могла давно пересохнути. Скільки, по-твоєму, може у таку спеку протриматися калюжа?
Том Беджер сидів на коні, спостерігаючи і утримуючись від зауважень.
Він би нічого не втратив, якби Харбін помер; але, оскільки йшлося про воду, було б великою втратою, якби виявилося, що Родело каже правду.
— Досить, Джо, — сказав він нарешті. — Ден має слушність. Ця країна гарячіша за пекло, та й сухіша. Скільки, по-твоєму, ми витримаємо без води?
Джо Харбін облизнув попечені сонцем губи, холодна рука правди стримала його краще, ніж що-небудь інше. І шляху назад тепер не було. Залишалось пройти крізь усе або померти.
— Добре, забудь про це! — сказав він. — Поїхали далі.
Стежка йшла прямо, і Ден Родело бачив, як він рушив у путь, за ним Ховрашок та Беджер. Нора зупинилась поруч із ним.
— Він уб’є вас, Дене, — сказала вона.
— Можливо.
— Він уже убив кількох людей.
— І одного дня хтось уб’є його — можливо, я.
Вона вивчала його.
— А ви коли-небудь користувалися револьвером, Дене, у подібних справах?
— Бувало, — відповів він.
Не варто казати їй, як часто, коли або чому. Він усе ще знав дуже мало про Нору Пакстон, і досить мало про інших. Як Джо Харбін вірив, що може вбити його, коли захоче, так і Родело вірив у щасливий випадок. На цій стадії гри, якщо Харбін здогадається, що можливе суперництво, він просто застрелить його.
Родело витер піт з обличчя і обернувся, щоб поглянути назад. Він не бачив нічого, крім танцюючих хвиль тепла, що мерехтіли, закриваючи своїм прозорим серпанком далечінь. Якщо які позаду, то вони десь там, за цими хвилями… Він поїхав далі.
Тільки він сам знав, яку непевну гру розігрує, тільки він міг знати, яка велика ставка та як страшенно він ризикує. Але те, що він робить, має бути зроблене, це неминуче — принаймні для нього. Бо, в кінцевому підсумку, людина має бути вірна перш за все собі, а тут на карту була поставлена не тільки його повага до себе, але й дещо набагато більше.