Старі боги криються серед гір, він це знав, а Пінакате — це місце богів, бо усі такі самотні місця придатні до цього. Пінакате має настрої та примхи — раптові бурі, дивні тумани, що сунуться з Затоки, білі морози, що приходять несподівано навіть улітку. Ті приморозки впадають на скелі уранці і зникають з першим сонцем.
Просто на своєму шляху вони мають натрапити на зарості чольї.
З’являючись на схилах зі сходу чи заходу, він пожене своїх зацькованих звірів до чольї. Можливо, їм вдасться пройти крізь неї без перешкод, але таке трапляється не часто. У чолью вели стежки, деякі з них йшли у нікуди, і він проклав частину з них сам. Під час своїх численних наскоків у пустелі він вивчав ці маленькі стежки, туди й назад. Кожна з них була тупиком, пасткою, з якої нелегко вибратися без ушкоджень.
Він відкрив, що оті сліпі стежки вправно примушують його ворогів ходити пішки. Кінь, який добре наштрикнувся на шпичак чольї, — то вже скалічений кінь. Капелюх не мав таких почуттів До коней, які бувають в індіанців прерій, а також у декого з його власного племені. Для Капелюха кінь — це було щось таке, щоб їздити, і коли кінь вмирав або ставав калікою, він просто брав іншого.
Нарешті Капелюх ліг спати. Його розбудить перше світло, і це буде досить скоро. Йому хотілося обрати місце, де вони будуть вмирати, і у думках він вже зробив цей вибір.
Десь у лаві завив койот. Дрімлюга спікірувала з неба і умчалася стрілою в ніч. З гори зірвався невеличкий уламок базальту, покотився по схилу й упав вниз. Зорі, наче віддалені табірні вогні, залишалися спокійними.
З табору прийшов Том Беджер і зупинився поруч із Родело.
— Спокійно?
— Еге ж.
— Дене, тримайся обережно з Харбіном. Що там між вами — то ваша справа, і ти її улагодиш, коли зможеш, але зараз нам потрібна кожна рушниця.
— Я не хочу битися із ним.
— Знаєш, я дивуюся з тебе, Родело. Чому ти тут, що задумав?
Родело ігнорував питання. Він мотнув головою у бік гір.
— Ти індіанець, Томе… або частково індіанець. Чого він чекає?
— Зручного часу, зручного місця. Він знає, куди ми маємо йти, знає, як ми можемо туди потрапити.
Том помовчав деякий час.
— Я гадаю, він планує убити тільки одного.
— Одного?
— Угу… останнього.
Розділ дев'ятий
Останні зорі ще яскраво сяяли на небі, коли вони засідлали коней. Купи чольї ніби світилися власним вогнем, холодний місячний ландшафт лавового поля, зруйнованого ерозією і перетвореного у фантастичну мішанину зазублених скель, мав моторошний вигляд.
Усі мовчали. Чулося тільки скрипіння шкіри, коли укладали на місце сідла, затягували попруги або прилаштовували вантаж.
В’ючний кінь був у найгіршому стані. Золото важило близько сорока фунтів, але воно сиділо тяжко, без пружності живого вантажа.
Родело, стоячи поза конем, перевірив револьвер. Усі набої на місці, зброя готова. Він засунув револьвер у кобуру, але залишив вільним ремінець, який утримує його на місці, щоб швидше витягти в разі потреби.
Нора першою опинилась у сідлі. Інші швидко посідали на коней, і після якоїсь миті, коли ніхто не рухався, Родело рушив уперед. Він поїхав на схід, а потім на південь, тримаючись ледве помітної стежки, яка, здавалося, примхливо в’ється, але він витримував курс, що широкою дугою оминав Пінакате. Харбін під’їхав до нього.
— І куди це ти зібрався їхати?
— Якщо хочеш спробувати прямо на південь — давай. А я іду навкруги.
— А що там прямо?
— Там великий кратер. Між ним і піками Пінакате — найгірша мішанина гребенів та ламаної лави, яку ти будь-коли бачив. Може, там і є якийсь шлях, та я його ніколи не бачив, а я не полюю у темряві.
Гмукнувши, Харбін відстав. Він з підозрою ставився до кожного руху Родело, і його підозри все зростали. У нього був короткий гніт, і вибух міг статися кожної хвилини.
Родело тримався неясної стежки, яка перетинала гребінь чорного базальту, а потім поїхав униз до просвіту, що з’явився у заростях чольї. Він зупинився, оглядаючи шлях попереду, щоб напевне трапити на стежку. Тут було багато проходів, та жоден з них не виглядав надійним. Нарешті він зробив вибір, але рушив повільно, уникаючи густих куп чольї. Зазублені колючки самі влізають у тіло усе глибше, коли їх не видрати, і можуть спричинити болючі рани.
Ніхто не розмовляв. Вони поняття не мали, наскільки близько можуть бути які, але голоси розлягаються у горах далеко, а вони не хотіли, щоб їх почули.
Перш ніж поїхати від водоймища, Родело добре напився, а потім ще раз.