Вони допомогли йому підняти золото у сідло.
Беджер обернувся у той бік, де лежав Ховрашок.
— Ти дещо забув, Джо! — він вийняв з кишені Ховрашка на двадцять доларів золотих монет. — Нема сенсу залишати це отим індіанам.
— Підкинь-но їх разок, на щастя, — попросив Джо.
Том підкинув монети у повітря, а Джо спритно спіймав їх раніше за Беджера.
— Дякую, молокососе! — сказав він з насмішкою.
Том Беджер стояв дуже тихо, дивлячись на нього надзвичайно холодними очима. А потім пішов до свого коня.
Родело передав останню флягу Норі.
— Пий, — сказав він.
— Я можу обійтися.
— Давайте, — підтримав Беджер. — Пийте, леді.
Вона глянула на Харбіна.
— Безперечно, — сказав він. — Я хочу довезти вас живою.
Вона випила ковток, потім дала флягу Денові. Він передав її Беджеру.
Коли вона повернулася до нього, у ній залишався ледве ковток теплуватої води, але вона здавалася дивовижно прохолодною його пересохлому ротові.
— Закинь її, — сказав Харбін. — Мені не подобається звук порожнечі.
— А якщо ми знайдемо воду? У чому ми її будемо возити? Жодна людина у здоровому глузді не кидає флягу у пустелі.
— Це мені нагадало, — сказав Беджер, — що леді казала, ніби знає водоймище. Чи ви забули?
— Слухайте, ми ж їдемо до узбережжя, — сказав Харбін, — Чи далеко це може бути?
— Надто далеко, — відповів Родело.
— Ти кажеш, що надто далеко, а ще що буде, як ми втратимо час, шукаючи воду, і так її й не знайдемо?
— Кінець грі, — коротко відповів Родело.
Беджер подивився на Нору.
— Ви знаєте, де є вода?
— Водоймище, про яке я знаю, знаходиться біля південного кінця Пінакате.
— То це недалеко від нас!
Більше нічого не було сказано, і вони рушили. Ден Родело був знову попереду, а одразу за ним їхала Нора.
— Ви знаєте якісь місцеві прикмети? — спитав він у неї, — Як ми дізнаємося, де це місце?
— Я впізнаю його… гадаю…
Він обернувся до неї у здивуванні.
— Ви дійсно були в цих місцях?
— Ще дитиною.
Раптом він крутнувся у сідлі.
— Тоді ви маєте бути Норою Рейлі!
— Що ви знаєте про Нору Рейлі? — спитала вона.
— Аварія корабля у Затоці… вісімнадцять чи дев’ятнадцять років тому. Такий собі малий вітрильник, йшов до Юми. Потрапив у припливну течію… з краю, мені здається. Розбився на скелях, але люди вибралися на берег і вже сушею досягли Сокойти. Це маленьке прикордонне містечко он у тому боці.
Вона кивнула головою, але нічого не сказала.
Він поїхав далі. І раптом побачив якісь череп’яні уламки, коричнювато-іржавого кольору й грубої роботи. Він зупинився, потім повільно повів коня кругом. В одному місці камені, здавалося, були у світлих подряпинах… це були ознаки стародавнього шляху.
Він повів коня уздовж нього. Керамічні уламки траплялися тут частіше, потім знайшлася олья — кухоль, у якому тримають воду. Нарешті він виїхав на край і зазирнув до водоймища… воно було сухе, як кістка.
— Тут би мала бути вода, — сказав Беджер хрипко. — Був же дощ.
Родело вказав. Уламок скелі, впавши, перегородив канал, яким вода текла до водоймища. Струмок прорвався убік схилом, а потім загубився у піску.
Ден зліз з коня і підійшов до каменя. Після кількох важких зусиль він зрушив його з місця та перекотив на інший бік. Ніхто з чоловіків не запропонував йому допомогти.
— Навіщо гаяти час? — спитав Харбін. — Ми вже більше не будемо проходити цим шляхом.
— Хтось інший пройде.
Родело знову сів у сідло. Боротьба з уламком стомила його, і це вказало, наскільки малий запас сил у нього лишився.
Вони були на обмеженому водяному раціоні з того часу, як покинули Папаго-Веллс. Вони їхали та йшли пішки під пекучим сонцем. Тепер їхня кров загустішала, рефлекси уповільнилися.
Але коли вони проїздили повз отой глечик, він зліз на землю і підібрав його, поставив перед собою на сідло. У ньому вмістилося б багато води… якби вони знайшли її…
Розділ десятий
Від сонця не було укриття. Ані хмаринки, ані навіть затінку. Вони стомлено тяглися уперед, важко опустившись у своїх сідлах, позбавлені енергії лютою спекою. Коли вони підводили голови, щоб обдивитися, навіть очі рухалися повільно; руки при кожному порусі відчували незручність.
Ден Родело зібрався із силами і сповз із сідла. Як би там не було, він повинен зберегти грулью. Може, цей мишастий мустанг — останнє, що залишилося між ним та смертю, і вони ще стануть у потребі один одному.