— Ти мене не залякаєш!
— Він мене залякав, — сказав Беджер. — Цей Костерлицький — чистий диявол.
Більше ніхто з чоловіків не сказав нічого, і вони пішли геть.
Недалеко від води стояв засохлий мескіт, тож хмизу було досить, щоб розвести невеличке вогнище, непомітне для спостерігачів. Кава була смачна, і в них ще залишалось трохи в’яленого м’яса з запасів Сема Берроуза.
Родело залишався вдалині від вогнища, їв у мовчанні, прислухаючись до зовнішніх звуків. Він не був певен, що вони втекли від індіанців; якщо якимсь дивом і вдалось відірватися, то це ненадовго. Бій відбудеться, раніше чи пізніше.
— Добре було б попасти коней, — зауважив Беджер. — Назовні є мескітові кущі.
— Я помітила там трохи трави, — сказала Нора.
Коням це було потрібне. Останні дні були страшенно тяжкими і для людей, і для тварин, але коні не можуть витримати те, що можуть люди, і якщо є якийсь корм, треба їм його дати.
Джо Харбін відвів їх і прив’язав до кілочка на галетній траві поблизу мескіту. Родело уважно стежив, коли він повертався. Він не хотів стати жертвою несподіваного пострілу, не хотів давати ніякої переваги Харбінові, який її й не потребував.
Наближалися останні години, а Родело не мав плану. Він міг тільки просуватися уперед, даючи їм змогу робити, що захочуть. Одне знав твердо — він не дозволить, щоб ці гроші попливли у нього з-під носа.
Його думки повернулися до Нори. Чи було у тій скриньці щось більше, ніж вона припускає? Дорогоцінності, наприклад? Не схоже на те; хоч її мотиви комусь здалися б абсурдними, він може зрозуміти їх. У ці часи дівчина без родини, без походження, без грошей має малі шанси. Робота, яку може виконувати порядна жінка, різко обмежена звичаями; і до того ж повсюди жінок питають, хто вони, з якої родини, яке мають походження.
Захід не задає зайвих питань своїм чоловікам, але він усе це хоче знати про своїх жінок. Крім того, для Нори може дуже багато значити саме знання.
Він сам пройшов крізь це, і досі носив шрами від того, що нічого не знав про свою родину. Вона має мужність, ця дівчина. Чи багато жінок наважилися б рушити у пустелю в товаристві таких людей?
Дивлячись на захід, він побачив удалині синю лінію гір Нижньої Каліфорнії, по той бік Затоки. Сонце зараз сідало за ними і лишало за собою пофарбоване небо. Прохолода спускалася на пустелю. Родело, сидячи на сідлі, відкинувся назад, на скелю. Він стомився, стомився… Він хотів ще чашку кави, але шкодував енергії, щоб підвестися і взяти. Кілька хвилин сидів, дивлячись на кавник та зіставляючи свою втому з бажанням кави.
Розуміння того, що це може допомогти завтра, коли кожна краплина вологи буде врахована, стало вирішальним аргументом.
Він нахилився за чашкою, і цієї миті куля розбилася об скелю саме у тому місці, де тільки-но була його голова, обсипавши його дрібними скалками каменю. Він упав на землю, зробивши вигляд, що куля влучила, і у ту ж мить побачив обличчя індіанця. Він вистрілив… схибив… обличчя зникло.
Довгим стрибком він перескочив басейн і видряпався на скелю. Почув клич індіанця, що намагався розігнати коней. За мить побачив його і почав стріляти. Світло було непевне, і індіанець був за шістдесят футів, але куля влучила йому у раму маківку, вбивши на місці.
Біля його ліктя пролунав голос:
— Оце називається постріл! — то сказав Беджер. — Не думав я, що ти можеш отак!
— Пощастило, — сказав Харбін. — Випадковий постріл.
— Можеш перевірити це — підем на парі, — промовив Ден спокійно. — Тільки підготуй свій заклад.
У Харбіна у руці теж був револьвер.
— Коли я напоготові, — сказав Джо, — можеш мати на руках флеш-рояль. І отримаєш три тузи… усі прямо у черево.
— Досить, — коротко сказав Беджер. — Що із тим індіаном?
— Краще спочатку зберемо коней, — сказав Родело.
— Не турбуйся про них, — заспокоїв Беджер. — Вони у такому стані і настрої, що далеко не втечуть. Поки у цій калюжі є вода.
Він вів далі:
— Я гадаю, що цей індіан був розвідником і помітив нас. Він хотів лишити нас без коней, а тоді все було б дуже просто — дав би сигнал димом і зібрав решту.
— А це думка… — сказав Ден.