— Дивись, — сказав один з молодих яків.
На піску була темна пляма. Кров! Капелюх підвів голову і поглянув вперед.
Один з тих поранений, тяжко.
Джо Харбін дізнався про це майже того ж часу, за чверть милі далі по берегу. Том Беджер плентався позаду, спираючись на грулью.
— Томе! Якого диявола?!
— Я спіймав-таки кулю…
— Погано? — Харбін зупинився.
— Не дай їм добратися до мене, Джо. Я не хочу, щоб вони мене продали.
— Не продадуть.
— Я це й мав на увазі.
Ден Родело обернувся назад. Вони досягли цього місця — як же воно зветься? Урвище Морського Лева…
— Давайте зупинимось тут, — сказав він. — Звідси побачимо усю бухту. Тут високо — зможемо подати сигнал. Запалити вогнище чи ще щось… т Оті індіани, — сказав Том, — вони прийдуть слідом.
— Чому б нам тут не зробити на них засідку? — спитав Джо Харбін. — Кращого місця не знайти.
Вздовж берега тяглися скелі, під урвищем купчились морські леви, виправдовуючи назву місця. Вони чекали, залігши поміж скель та чагарників, а позаду чорніло урвище.
Чулося шарудіння хвиль… був час відпливу… десь неподалеку мимрили й ворушилися морські леви. Нора присунулася близько до Родело й шепотіла, ледве ворушачи губами:
— Що ми будемо робити?
— Чекати, — сказав він.
— Томе! — обізвався Харбін. — Куди тебе поранено?
— У черево.
Харбін вилаявся. Раптом Нора сказала:
— Дене, он там світло! На воді!
Тепер вони усі побачили його. Воно було далеко, але виднілося ясно.
Без сумніву, це було судно, що стояло на якорі, і його розвернуло відпливною течією світлом до них.
— Ми врятовані! — сказав Том. — Це, мабуть, корабель Айзечера.
Хвилини минали. Долинало шарудіння серед лігва морських левів, і більш нічого. Чорне урвище досконало укривало маленький гурт, і жоден звук не мине морських левів.
Родело переклав зручніше свого вінчестера. В нього залишилася лише одна рушниця, тепер повністю заряджена. Іншу зброю, дуже поганого гатунку, він кинув на пляжі. Він обмацав пальцями патронташ і знав, що в нього є щонайменше сімдесят патронів, усі калібру 0,44; вони пасують однаково і до рушниці, і до кольта.
Вони почули шурхіт піску раніше, ніж індіанці з’явилися в полі зору, але й тоді був помітний лише невиразний рух у темряві, тіні на світлому тлі піску. Постаті не розрізнялися.
Нора прошепотіла:
— Джо… не треба! Судно тут. Може, вранці ми потрапимо на борт без бою…
Він відіпхнув її.
— То вже ні. Без бою ми не обійдемось.
Він підвів рушницю, і Том Беджер, що лежав животом на холодному піску, зробив те ж саме. За каменюкою Родело поклав свій вінчестер якомога зручніше.
Може, індіанці вгледіли якийсь рух, може, зблиснуло світло на стволі рушниці, але раптом Капелюх просичав, даючи сигнал тривоги.
Тієї ж миті вдарила Харбінова рушниця, і їй, наче двократна луна, відповіли постріли Беджера та Родело.
Скрикнула людина, скинувся кінь, захропів… ураз загриміли постріли у відповідь, викидаючи полум’я.
Не було й мови про те, щоб вести прицільний вогонь, бо цілі не було помітно, тільки безладні рухи та спалахи пострілів індіанців. Троє лежали на землі, виявляючи себе лише спалахами пострілів. Їхні тіла зливалися з чорнотою урвища позаду.
І враз стрілянина ущухла, долинав тільки тупіт кінських копит. Джо вистрелив ще раз услід коневі, що мчав геть.
А потім тиша…
Тільки шум прибою, легкі подуви вітру, яскраві зорі високо у темряві над ними…
— А що ми тепер будемо робити? — спитала Нора.
— Почекаємо, — сказав Джо Харбін з посмішкою.
Поряд почувся важкий стогін, потім хрипке дихання.
— Джо! — голос Тома Беджера був слабкий. — Джо, нехай цей хлопець забере золото. Дозволь йому забрати його. Не варто…
— Ну ясно, — легко відповів Харбін. — Не турбуйся про це. Я й сам думав так зробити.
Розділ чотирнадцятий
Затока лежала у сірому світанні, немовби сталевий щит. Далеко на воді застиг низький чорний корпус кеча, його дві темні голі щогли тонкими пальцями вказували у небо.
На піску, скоцюрблені смертю, лежали тіла чотирьох індіанців. Капелюха серед них не було..
Ден Родело спроквола підвівся, розпростовуючи м’язи, зведені незручною позою та вогкістю ночі. Він підняв свою рушницю і витер із ствола вологу.
— Було б краще запалити сигнальне вогнище, — зауважила Нора. — Вони можуть відчалити без нас.
Вони зібрали плавник. Лише Том лежав нерухомо.
— Як він? — спитав Родело.