— Мені треба вирватися звідси, — Харбін дивився здичавілими очима. — Томе, нам треба вирватися.
— Вирвемось. Сьогодні ввечері.
Харбін недовірливо хитнув головою.
— Ввечері?
— Будь готовий. Десь на заході сонця.
Джо Харбін облизнув губи і глянув на сонце… години ще зо дві. Він почув, як під сорочкою проступив холодний піт. Чи він налякався? Що ж… може. Але він пройде крізь це, хай там що… Він уже куштував колись холодне мексиканське пиво, або текілу. Це таки питво!
Вони працювали, а сонячне тепло линуло згори і відбивалося від пісковика; жорстоке, опалюючи тіло до пухирів, воно перетворювало дно кар'єра на піч. Необережний дотик до сталевого бура опікав до м'яса; через кар'єр проволокли двох бідолах, що втратили свідомість від спеки, але Джо Харбін продовжував уперто працювати. Том Беджер працював повільніше, більш методично, однак встигав не менше. Він не втрачав ні свідомості, ані надмірних зусиль. Він працював уже віддавна, знав усі заходи й хитрощі, що роблять важку працю легшою.
Міллер, що конвоював їх у другій половині цього довгого, палаючого дня, підійшов ближче. Вони скінчили останню свердловину, добре випередивши усіх інших.
— Ну, хлопці, ви сьогодні кращі за будь-яку двійку на оцій роботі. Збирайте свої інструменти. Досить на сьогодні.
Беджер випростався, розтираючи поперек.
— Дякую, сер. Я гадаю, ви маєте рацію. Нам краще залишити щось і на завтра.
Він складав бури, а Джо Харбін узяв на плечі свій молот. Вичекавши, поки увага конвоїра відвернеться, Беджер ногою відкинув один бур у каміння, а потім обидва пішли поволі. Озирнувшись, Беджер побачив, що «порохова макака» вже набиває динамітові шашки у щойно пробурені шпури, трамбуючи їх довгою палицею. Беджер нишпорив очима по кар'єру, вимірюючи відстані, уявляв собі усю дію, як вона буде отут відбуватися, дбайливо зважував шанси. На хвилину його погляд зупинився на Ховрашкові, який у цю мить боровся з важкою тачкою, навантаженою битим камінням. «У хлопця поганий вигляд… нізащо він не витримає свого строку», — подумав Беджер.
Він пішов поруч із Харбіном до складу, де в'язень-комірник перевірив інструменти, що вони їх принесли.
— Рано ви сьогодні. Міллер, здається, був зовсім добренький, — сказав він і посміхнувся Беджерові. — Добре. Харбіне, приніс своє доробало?
Джо Харбін уклав молот на полицю біля дверей, недбало поглядаючи через плече. Йому пересохло в роті, і він нервувався, знаючи, що ось зараз, будь-якої миті…
Беджер закинув свої бури на полицю, але комірник глянув на нього.
— Томе, в тебе одного бура не вистачає.
— Мабуть, недоглядів, — спокійно відповів Том. — Поспішав.
— Що ж, злітай назад та знайди. Ти ж знаєш правила.
Беджер повільно пішов назад, розміряючи кожний крок, — знав, скільки очей дивляться на нього. І ще він знав, що, нахилившись до бура, на хвилю зникне з очей і конвоїрів, що зараз стоять біля в'язнів нижче у кар'єрі, і комірника з інструментального складу.
Він зійшов униз, нібито шукаючи бура, раптом впав на одне коліно, витяг сірника, припасеного заздалегідь, і підпалив тільки-но укладений бікфордів шнур, ще один, ще. А потім підібрав бура і повільно пішов геть.
Він знав, скільки будуть горіти гноти, знав, коли станеться вибух, і знав, що має бути, коли відбудеться втеча. Том Беджер був обережна людина і планував кожен рух дбайливо; десь навіть у його планах ховалися тіні отих які. Неможливо планувати щось щодо них — або супроти них. Все зводилося тільки до простої думки — втекти від них, як вийде, а як не вийде — відбитися.
Він увійшов до складу.
— Ось твій бур. Задоволений?
— Це ж не я, Томе, — промовив комірник. — Це правила. Ти за ними живеш.
Він простяг руку, щоб узяти у Тома свердло, аж раптом повітря було розідране вщент громовим вибухом, і саме у цю мить Беджер змахнув сталевим буром і вдарив комірника по черепу.
Звук вибуху потонув у криках, зойках, стогонах болю поранених в'язнів і варти. Том та Харбін миттю побігли до кар'єру. Майже одразу вони натрапили на труп Перрімена, наполовину засипаний камінням та піском.
Визволивши тіло, Беджер швидко зірвав пояс із кобурою з конвоїра, витрусив патрони собі у долоню, а револьвера сховав до кишені. Схопивши рушницю загиблого конвоїра, Джо Харбін розтрощив її об скелю.
В'язні і сторожа намагалися виповзти з мішанини диму, куряви та уламків.
Деякі йшли, похитуючись, стікаючи кров'ю, видиралися з кар'єру нагору.
Пропихуючись серед них, Беджер виліз із каменоломні й побіг до фургона з кіньми, що стояв неподалеку.