— Я не думав, що хтось є звідси аж до Затоки.
— Таки нема. У порт Ізабель інколи заходять кораблі по м'ясо. Ото й усе, — він мотнув головою у бік пустелі. — Саме що ні на є забуте Богом місце на землі.
Сем долив у склянки.
— Я тут один на весь дім. Завжди полюбляв компанію, а Денові друзі — то мої друзі, — він поглядав простуватими очима. — У цьому місті небагато комфорту, от у такому, як воно є зараз. А ви ж звідки, містере?
— З Флагстафа, — відповів Клінт.
Джейк поворухнувся і сердито глянув на нього.
— Тут і подивитись нема на що, хіба що ви золото шукаєте, — сказав Сем.
— А чи щось не так, як треба?
— То ваші справи — ви й знаєте.
— То ж то й воно, містере старожиле, — Джейк відсунув свою склянку. — Ходімо, Клінте.
— Ви ще не напились кави.
— То для Нори — Нори Пакстон. Як вона хоче кави, нехай п'є. А я хочу знайти місце, де провести ніч.
— Я краще подивлюсь, чи не потребує леді допомоги, — Сем повернувся до дверей за баром, але Джейк заступив йому шлях.
— Я зроблю це, містере.
Ден Родело сидів дуже спокійно. Він знайшов кухонного стільця біля іншого кінця стойки і сидів там сам-один, тримаючись обік розмови, але утримуючи всіх у полі зору. Він чув голоси з кухні, хоч не розбирав слів.
Нора стояла біля плитки, коли увійшов Джейк Ендрюс.
— Ми хочемо походити навкруги, роздивитися, пошукати оту адобу, — сказав він. — Ми не хочемо зустріти ще когось на цьому шляху, чуєш?
— Зроблю, що вийде.
— До диявола! Можеш бути певна, що вийде в тебе не дуже багато. Я не знаю, що то за чоловік, але він мені не подобається. Він же свіженький — тільки-но з Юми.
Нора Пакстон різко глянула на нього.
— Там сидить Джо Харбін?
— Маєш рацію. Звідки ми знаємо, що отой добродій не є приятелем Джо? Будь обережна.
Коли Джейк вийшов, вона розлила каву по чашках і понесла чашки й кавник до сусідньої кімнати.
Ден Родело стояв. Вона вперше подивилась на нього при світлі; вона не наважувалася придивлятися, поки Джейк Ендрюс та Клінт Уїлсон були поруч.
Це був високий, широкоплечий молодик із рухливими очима, темним худорлявим обличчям і високими вилицями. Добре одягнений, як для людини щойно з в'язниці; мабуть, це той одяг, що був на ньому під час арешту.
— Я краще піду пошукаю, де поспати, — промовив Родело.
— Отак скоро? Прийом тільки починається, — сказала Нора.
— Який прийом?
— Отой, що ми збиралися влаштувати, — вона підсунула чашку до нього, поставила кавник на стіл. — Я приготувала забагато чашок…
Обернувшись, вона побачила на полиці гітару.
— Ви граєте, Семе?
— Трохи… коли нікого нема. Але тут є Ден, він грає чудово. Як щодо того, Дене?
— Не зараз, — відповів Родело.
Тим часом Клінт підійшов до фургона, витяг ліхтар, підійняв скло і підніс сірника до гноту. Перший сірник згас, але другий запалив вогонь, і він опустив скло на місце.
Підійшов Джейк.
— От сюди, я вважаю, — сказав він.
Вони пішли поруч, часом підносячи ліхтаря, щоб придивитися до будинків на другому боці вулиці. Кінець кінцем побачили адобу, якої шукали; двері її були прочинені на кілька дюймів, над дверима висіла підкова; колись вона була прибита як слід, але горішні цвяхи повивалювалися, тож вона перекинулася відкритою частиною до землі.
Джейк завагався — йому це не сподобалося.
— Клінте, подивись-но. Щастя уже вибігло геть. Коли підкова висить отак, щастя завжди вибігає зсередини.
— А чого це має нас хвилювати? Не наша домівка, не наше й щастя. А тобі не все одно, що сталося з тим, хто прибивав цю підкову?
— Може, то знак. Може, то наше щастя пішло геть.
— Не будь отаким клятим дурнем.
Клінт пропхнувся повз нього і увійшов досередини. Це була проста, вибілена кімната з вогнищем; нечисленні меблі складалися з грубого столу, двох стільців та двох ліжок біля дальньої стіни. Клінт знайшов ланцюг із гачком, звисаючий з середньої балки стелі, і почепив на нього ліхтар.
— Тепер ми на самоті з п'ятдесятьма тисячами доларів.
— Але де ж вони?
— Десь поруч. З людей не видушиш більше, ніж вони знають… адоба на оцій вулиці, з кінською підковою над дверима.
— Жінки! Спочатку була Харбінова дівчина, а тепер оця Пакстон… Це ж ти наполягав, щоб її привезти сюди.
— Не вплутуй сюди Нору. Вона порядна дівчина.
— Добре, вона тут ні до чого. Але все ж таки, де оте золото?
Джейк Ендрюс огледів кімнату та підлогу. Він знав, що скарби, як правило, убувають закопані. Вивчив підлогу більш ретельно. Вона була збита з випадкових дощок, обрізків планок, тільки деякі з котрих тяглися через усю підлогу, і жодна з них не виглядала якоюсь особливою. З усього судячи, підлога була настелена вже після того, як збудовано хатину, і шматки її було стягнено з інших будинків.