Ми доповзаємо до яблуні і загуслі слини японців, їхня палка спрага — велять запихатися соковитим спіллям, навіть не обтираючи плоди. Вони нагрібають повні пазухи і не цікавляться як то шкідливо, як ті гігантські і соковиті щастя гарячим полуднем зашкодять, і скільки причин-пухлин зачаїлося всередині. Я теж пригощаюся — в голові прояснюється: спрага відходить і я втичу на гарнелезний животик Ікумі, яка накладає яблука у пелену футболки, ніби кенґуру збирає в кишеню дитинчат. Вона дивиться на мене, а її підборіддям стікає тоненька цівка яблуневого соку.
Клац!
Вилазить фотка. У Ікумі падає щелепа, Наокі — давиться яблуком. Мій Polaroid. Спрага миттєво забута, очиська хижо звужуються і японці сунуть на мене: забрати фотик, полапати знову своє голомозе дитинство, облизати досхочу ностальгію моментальних фото, ще раз пустити слинку і піти, нарешті, в готель. Вони штовхаються, яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце. Клац!
Нам час: ліниво обстежити Жовтневу площу, звернути до Лєнкому, пірнути в „Дніпро“, втичити на панорами міста і вирубитися після фляндру віскі. Ми шаримося біля хрещатих фонтанів, загризаючи втому і нудьгу соковитими яблуками. Тут все підготовлено до параду, який не відбувся. Параду, на який в останню мить не вигнали людей. На ті свята партія дозволила відпочивати цілих чотири дні, — Місто відпочиває досі.
Святкова трибуна біля Будинку профспілок просіла і вкрилася молодою паростю. Я розказую японцям, наскільки козирним було це місце, і на всіх парадах сюди пускали хіба партійщину та решту почесних. Ікумі гасає навколо, кричить щось японською і фоткає трибуну з різних ракурсів, малює маркером на стінах покемонів, дивно розпухлих жадібних жаб і всяку мазафаку страшну, за яку ми всі так любимо Японію з її мультяшками, небритими піськами, вагонами для дівчат у час-пік і густим мереживом дротів на висоті другого поверху.
Мені нудно. Щораз я тягну сюди нових ґавриків і всі обов’язково хочуть глянути саме на Жовтневу площу, саме на цю трибуну: уявити як ніхто не приїхав, як парад не відбувся, як почалася паніка, а потім — евакуація з чергами біля автобусів і поїздів, видачею теплих речей, озброєними людьми і сухпайками — постійними супутниками тривоги і скорих, довгих розлук.
Японці не можуть нафоткатися, а я — не можу дочекатися, коли ми нарешті повернемось у готель, у номер з найкращими у світі вікнами, які я мию каламутною дніпровською водою і до блиску протираю газетами „Київська правда“ за 86-й рік.
Я розвалився на лавочці і мружуся, картаючись за вкотре забуті сонцезахисні окуляри. Безхмарне небо не віщує нічого, що би завадило пофоткати зорі на довгу витримку перед сном. Мене розбирає приємна втома, ніби втичиш у стелю після сексу і пускаєш кільця диму у темряву. А вона — спить поряд: тепла, наче присмак бджолиних смужок гарячим літнім днем.
Сонце смалить обпалений фасад Будинку профспілок. Воно давно вже випекло червоні фарби на здоровенному борді „Первое мая“. Я колись залазив на вежу з годинником і втичив звідти у бінокль: роздивлявся щербаті щелепи підірваних мостів і щупальця вантів, які мертво звисають у сарґасові води Дніпра.
Ікумі клацає слоган „Мир без оружия и насилия — наш идеал“. Його синяви давно вицвіли у блідо-небесний, блакитне тло злилося з білим написом і складно розібрати слова, які я перекладаю Наокі англійською. З пам’яті.
Потім — знову вкладаюся на лавочку, заплющую очі і уявляю Місто, аби не евакуація. Придурків, які б лазили тут дахами, малювали графіті і каталися на скейтах. Уявляю всі ці автомобільні пробки, скляні висотки, шаурму і кіоски з пресою біля метро. Зараз мені радісно й анітрохи не жаль Києва, який ми втратили. Не боляче мені за всі ті «рюмки чаю», «подвійні половинки» кави по двадцять вісім копійок і теревені про заборонені книжки, не боляче за вуличних продавщиць овочів, за магазин „Ноти“ і «біоміцин» з шостого гастроному. Не боляче за торт „Сувенірний“ і булочки з кураґою, турецьку каву в ЦУМі та пиріжки-тошнотики з м’ясом біля площі Лєнкому. Цього би і так не було, замість них прийшли би простирадла комерційних реклам, кіоски і офісні центри. Аби врятувати просторий Київ з пишними, каштановими легенями — нам довелося його втратити.
Зрештою, підриваюся і тягну японців на Свердлова. Ми повільно продираємося крізь хащі під здоровенним агітбордом на фасаді Головпоштамту. Білим по червоному, молоком на крові виведено стрімко і ясно, без жодних підтекстів: „Энергию замыслов — в энергию действий!“.