Дійсно, думаю я і кладу руку на сідницю Ікумі, яка зупинилася зафоткати напис.
Клац!
Нічого не подумайте: у мене такі стосунки не з усіма. Буває, дають бабки і дивляться потім, як на гімалайського шерпа. А іноді клієнт — сама душевність, та за показухою — зверхність, ніби за білосніжними посмішками акул ввічливості і такту приховано хижий, підступний намір. А бувають просто відбиті камради, яким море по коліна, і це — саме той випадок.
Втома, спрага і заброшки навколо — шепочуть до всіх наших тваринних інстинктів. Декорації закинутого постійно нагадують, як сильно кортить тих соковитих яблук, тієї прохолодної води з Дніпра, того м’якого ліжка в готелі і цієї дрібної баришні в жовтій бандані. Я знаю її так мало і так швидко ми звикли одне до одного, так швидко спонтанні рухи і дотики стали звичними. Я люблю тебе, Японіє!
Спостерігаю за нею і розумію, як саме місця можуть зробити нас щасливими. Як їхні текстури тарабанить пам'ять відбійними молотками яскравих вражень. Тут ми дещо реальніші, ніж насправді. Трохи солоніші від поту і трохи місячніше звучить японська з її вуст під зоряним сяйвом серпневої ночі. Тут її слова схожі на співи птахів, яким я не знаю назв, яким давно придумав свої. Тут зорі світять яскравіше і не соромляться. Цього не реєструє спецтехніка, цього не видно крізь телескопи покинутих обсерваторій, про це не розкажуть на каналі для виживальщиків, але це є, і серед декорацій закинутого проступають шрифтами Брайля спокій і радість. Тиша і пустка. Старіння і невідворотна смерть.
Навряд мої японці думають про таке: он, бігають навколо Ілліча, ніби він Рональд Макдональд, а вони — вдячні діти з провінції. Ікумі кричить мені щось своєю мовою, я не розумію що саме, але точно знаю — щось про радість цієї миті.
Клац!
Як ми дожили до такого?
Тоді на ЧАЕС бахнуло і терміново треба було мити асфальт, залучати резерви спецтехніки, скорочувати урочистий парад до двох годин, скорочувати кількість учасників, скорочувати, скорочувати, скорочувати. Розганяти хмари над Прип’яттю, розвіювати шарувато-дощові аби, борони Боже, не полив дощ. Зливати отруйне молоко в каналізацію, дозконтролити евакуйованих, тягти їх у банно-пральні комбінати, а після — голити голови, ліпити жовту нашивку зі знаком радіації на груди і селити у новобудови, які планували подарувати киянам до дня трудящих.
Треба було чимшвидше бурити бювети, класти водопровід під Дніпром і пересидіти все вдома, з кватирками, завішаними марлею і тривожними чутками про наростаюче лихо. Пліткувати про волги-членовози, які одна за одною паркуються щоближче до трапу, а пасажири — лишають взуття в салоні авто і звалюють подалі, завбачливо відправивши дітей у кримські піонертабори, відіславши родичів у солону, сонячну Одесу: поближче до чаїних криків та іржавих портових кранів. Треба було ділитися лихими звістками про траси, забиті автівками з насмерть переляканими людьми. Гармидерити школи, дозволяти відвозити дітей у піонертабори з наскрізним ароматом хвої, різнобарвними альтанками і химерними малюнками звірів зі стрічок „Союзмультфільм“.
Там діти сидітимуть біля багать, втичитимуть на палаючі жарини, на помаранчеві гарячі вогні і лякатимуть одне одного страшилками про міста, де нема з ким гратися, де ростуть-тяжіють ядра абрикос, які ніхто не зриває: стигнуть і падають на сірий, потрісканий асфальт їхні м’які, гарячі плоди. А ті з дітей, хто лишився у Місті — дивуватимуться порожнім класам, звичкам батьків мити взуття після вулиці, проціджувати воду крізь активоване вугілля і варити на мінералці густі, червоні борщі.
Жінки вдягатимуть короткі спідниці, питимуть більше і в очікуванні невидимої смерті трахатимуться так, ніби хочуть докричатися до ефіру радіо „Промінь“. Хлопці напідпитку у штанях фабрики „Донбас“ чіплятимуть їх під смарагдами каштанів і вестимуть під пишним листям у дворики, де з прочинених вікон гратиме американська музика і верески щастя летітимуть луною ген далеко-далеко.
А потім — всі заб’ють і влаштують велогонку київськими вулицями у День Перемоги, радітимуть здобуткам „Динамо“, носитимуть на руках Блохіна, цілуватимуть капот його сірої Волги і вдихатимуть життя, що звалюється на голови палючим сонцем щотравня, щороку, який наближає до світла-мрії щасливого майбуття: без продовольчих дефіцитів і алкогольних заборон.
Але нічого такого не сталося. Поки „Київська правда“ друкувала передовиці про токарів, передових шліфувальників і десяток відкритих спортмайданчиків — в місті наростала паніка. Недільним ранком Оболонню тривожно поповзли на північ колони спецтехніки. Поважні комуняки гарячково набирали Москву і благали підігнати ще потягів, ще літаків. У касах розкупили квитки на місяць вперед. Щасливі спекулянти заганяли їх за потрійними цінами, а давка на вокзалі нагадувала фільми про Індію, коли потяги беруть штурмом і щільними лавами забиваються на дахи завзяті герої незнятих фільмів про відчай і страх.