Ми не скоро про все забудемо. Постріли і крики теліпатимуть нас у кошмарах. Вона піде до психотерапевта, ховатиметься від себе під ковдрою у тісній квартирці, та їй знову насниться він. Криваві патьоки зіллються у єдине русло і цеглини страху гаситимуть крихкі шибки її спокою. Чи переживе вона це? Я не знаю.
Але я точно знаю, що воно того варте, бо вона шукала пригод — і знайшла їх. Вона вірила у глянці кіношних кадрів — і знайшла їх. Ніби у фільмі з дорогущими спецефектами ми втрьох були героями красивої історії: ховалися і страшилися, тікали і вражалися, кохалися і сміялися, втрачали і плакали, мовчали і поверталися.
І зараз я дивлюся на цю заплакану дівчинку з іншої півкулі і все-таки вірю у нескінченну жагу до життя. Вірю у згустки енергії, які не реєструють датчики випромінювання і детектори брехні. І я вірю — вона переживе втрату. Вона ж стільки всього пережила з отією своєю дзеркалкою: гарячі точки, спітнілих бедуїнів на флегматичних верблюдах серед нескінченних барханів, ІДІЛ, контрабанду, навіть Київ пройшла. Я вірю, що жага до життя сильніша за хімію, за будь-які звички і сердечні прив’язаності до того хлопця у здоровенних окулярах Ray-Ban Aviator. До того хлопця, який став мені другом. До того хлопця, який помер.
Чи зустріну я його, вигулюючи Містом ще когось? Чи потисну його невидиму руку? Я не знаю. Я не знаю, як глянути йому в очі. Він же тепер мертвий, а я — ще живий. Снігова Королева поведе його за руку через замерзлий Дніпро, через його приватний Стікс, висадить на берег і вдягне на шию смарагдовий кулон, закутий у небесне, арктичне срібло. Я не можу його забути, бо знаю: він тепер помер і дух його бродить десь поряд — крижаний ґолем з холодним серцем, поглядом Горгони і чіпкими руками мерця.
Ранок вологий. З туману авіасмуг стирчать білі носи аеробусів, яким давно вже місце на звалищі. Вчора пройшла остання літня злива, яку скоро висушить бабине літо. Сьогодні голосніше кричать птахи, їх навіть борт перекричати не може, який щойно здійнявся у сиве, захмарене небо.
Дощі змиють з нас втому, затоплять собою горе, змочать тенісні м’ячі на даху готелю „Дніпро”, змиють з асфальту кров Наокі, дощі литимуть доти, доки дамба впаде, доки болотне цунамі поховає Київ під воду, накривши мулом болотяних глибин.
У терміналі безлюдно, серце його порожнє і тільки протяги ганяють привидів-безбілетників. Кроки охоронця по мармуровій підлозі розлітаються луною навсібіч, порушуючи саркуми тиші, але не виводячи з трансу нас.
У неї квиток до Кіото на сьогодні. Вона написала свій е-мейл на жовтому папірці. Якою мовою ми говоритимемо? Якою писатимемо листи? Чи передасть машинний переклад жаль і біль втрати?
Не передасть.
Вона розвернулась і пішла на літак. Я наздогнав її біля входу в тунель і вклав до рук зім’ятий папірець. Вона заплакала без голосу. Я повернувся і швидко пішов, не озираючись. То була фотка, де Наокі хрумав яблуко у дворику, коли мій Polaroid вперше видав рвучке і промовисте «Клац!».
Ми більше не бачились.
Я повернуся додому і дивитимуся вітчизняні ліги футболу, колупатиму дирчик і тягатиму линів з річки. Палитиме сонце і тиша гаситиме барабанні перетинки. Я заспокоюся тільки після сотої рибини, тільки коли порву на дрібні шматочки аркуш з її е-мейл адресою і викину в річку. Заспокоюся тільки після двохсотого літра пива, після пари бійок у вечірному Радомишлі, після лікарні — де відлежуватимусь у травматології після падіння зі своєї хворої на серце малокубової Хонди, тільки коли втичитиму на брудну стелю замурзаної палати. Я житиму непоказним землянином у затишному світі без подій та пригод. А потім — задзеленчить блакитний телефон.
січень-грудень 2015