Вона вже закуняла, сидячи на ліжку без матраца. А він, з налобником на голові, лазить хатою у пошуках дрібниць, які так люблять фотографи. Знаходить поштову листівку і повільно пробує читати російською вголос. Наче малий з початкової школи — по складах, та потім замовкає: не може розібрати нерівний почерк на припалому порохом папірці. Там вітання на Новий рік від доньки з великого міста: скупий помах руки стареньким батькам, які плентаються околицями життя.
Японці доживають свій перший день за колючим дротом і засинають у спокої. Ніщо їх не потривожить, аж поки я не прокинуся і не волатиму серед ночі аби підривалися та збиралися хутко, бо скоро світанок, а попереду — нескінченна дорога. Попереду — тривожні стуки серця і повільні перекури. Попереду — точка перетину вітрів у наших дурних головах — Київ.
Нам до Міста топати двісті кеме. Ми кружлятимемо, блукатимемо хащами, гнатимемо чимдуж і ввечері знов заб’ємося в хату на відшибі. Туди, де не тиняються мародери і браконьєри не шмаляють з нарізної зброї по малих смугастих кабанцях. Японці запакуються у спальники, переклацуватимуть нафоткане, міцно поснуть, а прохолодну землю гаситиме рясна злива, яка нарешті почнеться, яка звалиться на нас важкими Божими слинами, і коли згаснуть рештки теплощів дня — я навіть піч розтоплю. Наокі попросив будити на світанку і шурхати Ікумі, якщо його підійняти не зможу. От значить, яке з імен чоловіче.
Ніколи б не подумав, що японці так хропуть. Витягаю стілець на веранду і дощ ллє поряд, та не дістає мене під навісом. Зачиняю двері і занурююся в темряву. Лише краплі лунко тарабанять по траві. Ставлю чашку на порозі, і краплі летять у неї. Так можна пити чай вічно.
Веранда дивиться у бік глухого лісу; його стежки давно заросли чагарями, зникли під буреломами, а пунктири стежок лишилися хіба на старих генштабівках, за якими ходять ті, хто мріє забутися, втопитися і лишитися тут навіки. Ми.
Я все збираюся подумати про щось хороше і спокійне, та вповзаю у спальник і не можу того зробити. Звуки дощу просотуються в його синтепони, і у тих звуках тонуть хропіння Наокі, всі страхи і переживання. Навіть голоси в моїй голові тонуть.
Наокі ніяк не втихомириться, а Ікумі — крутиться, зрештою встає і йде до пічки. На ній тільки футболка зі знаком радіації, він світиться зеленим у темряві і мені дивно від того: означає небезпеку, а для мене — став рідним. Ми сидимо поряд і глушимо віскарь під гримкотливе хропіння. Її ноги такі білосніжні й гладенькі, що у помаранчевих блисках багаття я не можу від них очей відірвати.
На мигах пробую пояснити: пішли, води наберем. Там колодязь є. Пішли, мала, спустимо глечик на мотузці, хлюпатимемо навсібіч і довго возитимемося, а коли піднімемо — розведемо всі теплі херсонські спирти, які я з собою припас, розженемо заспані серця і вони засяють рубінами крізь щільні флектарнові куртки. Залляємо спиртами всі втоми і смутки, а на наші сонні душі впадуть ароматні прянощі ночі.
Вона не скаже ні слова, а я — підкидатиму дрова, розставлятиму антимоскітні спіральки у гексаґрами, проклинатиму комарів забутими мовами, а потім з блакитного телефону заграє будильником „I can get no“ Міка Джаґґера — ознаменує новий день спеки, пилюки на битих дорогах, спраги і нескінченних боліт на шляху до Києва.
Ми спали години три, а мені здалося — одну мить і немає нічого жахливішого, ніж вилізти з салатового спального кокона у світ дубака та дрижавих жижок. Ломило кістки і гасила крепатура. Я навіть чаю дав двічі попити після сніданку, та потім — погнав їх крізь поле з молодих ялин і висохлих трав. На Схід.
Ледь помітна сіринка пробивалася на тлі неба з останніх, передранкових зорь. За ніч розігнало хмари і попереду нас чекало червоне сонце світанку. Та зараз — ми тонемо в тумані. Із серпанку над полем до нас тягнуться руки жовнірів, які полягли тут 366 років тому, тягнуться нацисти і скачуть під молодим місяцем підстрелені коні. Під стукіт їхніх копит ми швидко пірнаємо в ліс. Дві години до світанку.
Тут не складно загубитися і я знов втичу у навігатор що сто метрів і біжу, біжу нікого не чекаючи. Японці ледь поспівають, перечіпаючись через гілля, а я — повторюю для Наокі і змушую перекладати японською: не можна застрибувати на повалені сосни, їх треба переступати, інакше — послизнешся і впадеш легенями на сук, розбризкуючи кров, хриплячи підстреленим кабаном у німий, вранішній ліс.