— Не бійся, скажи як є. Я маю знати, — вона немов прочитала мої думки.
— Ні, не страшно. — Я погладила її по голові, яка вже забула, що таке волосся.
Якщо волосся випадає — це гарний знак. Отже, хімія діє й шанси збільшуються.
— Тому що я залишуся в моїх малюнках?
Я відразу згадала її картини, що відрізнялися від робіт інших дітей. Вони не просто були наповнені глибоким змістом, вони мали в собі диво. Легко ігноруючи повсякденні сцени, вона малювала дивовижну, пронизливу дійсність, ту, що бачила не очами, а душею та серцем.
— Бо ти залишишся в серцях тих, хто тебе любить, — відповіла я.
— І в твоєму теж?
— Припини. Ця розмова безглузда. Усе буде добре. Звичайно, рано чи пізно нас усіх не стане. Але замислюватися про це зараз не варто.
— Будь ласка, для мене це дуже важливо. Чи залишуся в твоєму серці?
Вона повернула до мене бліде обличчя, і я зловила напружений погляд уважних очей.
— Звісно, і в моєму теж, — всміхнулася я.
Я говорила щиро. Я справді залишала частинку кожного, з ким мені випала честь познайомитися в цих палатах, усередині себе. Це не були жалощі. Мені просто хотілося їх пам’ятати.
— Я хочу залишитися в твоєму серці.
— Справді? — Це одкровення стало для мене несподіваним. Я ніколи не замислювалася над тим, як ці діти до мене прив’язані. — Чому?
— Тому що ти згадуватимеш мене з усмішкою. Ти не боїшся смерті. — Вона знову дивилася вниз, не повертаючи до мене обличчя. — Не так, як мама.
— Твоя мама ніколи не забуде тебе.
— Ночами, коли мама думає, що я сплю, вона плаче. Значить, через мене їй погано?
— Вона боїться, що їй буде погано без тебе. Тож тобі доведеться побути з нею якомога довше, щоби не засмучувати. — Я торкнулася її щоки, і вона здалася дуже холодною.
— Не вийде. Вже зовсім скоро. Я відчуваю це. — Вона помовчала трохи, розглядаючи свої зношені капці.
Я боролася з бажанням запитати, що саме вона відчуває. Цікавість була б недоречною.
А потім вона знову подивилася мені прямо в очі:
— Моя мама навчиться згадувати мене з усмішкою? Адже це непогано, що я була? Нехай навіть моє життя було не таким, як у всіх.
— Ти найкраще, що є у твоєї матусі. Повір. І в неї обов’язково вийде думати про тебе з усмішкою. Просто для цього їй треба трішечки часу.
— Вона робить найсмачніші на світі пиріжки з капустою. І коли вона поруч, я перестаю боятися. Скажеш їй? Потім.
— Ти одужаєш і сама розповіси їй про це.
Я встала, збираючись піти, але вона зупинила мене, вхопивши за руку:
— Будь ласка, мені нема кого попросити. Адже ніхто з моїх друзів, крім тебе, так і не дізнається, що мене не стало.
— Ти вважаєш мене своїм другом? — Я була здивована таким зізнанням.
Вона кивнула.
— Я зроблю все, про що ти мене просила. Якщо тільки це знадобиться, — прошепотіла я, торкаючись губами її чола.
Через тиждень вона подарувала мені останню картину.
Я повісила її біля ліжка в нашій з Олегом спальні. Вона назвала її «Вічність», намалювавши на червоно-жовтому небі двох лебедів, які летять назустріч заходу. Колір неба на цьому полотні такий пронизливий, що промені сонця можна сплутати з язиками полум’я, які чи то вкривають, чи спопеляють птахів. Але вони ніби не помічають нічого навколо. Просто летять поруч, торкаючись один одного крилами. І здається, що цей політ ніколи не скінчиться. На зворотному боці вона написала рівним дитячим почерком: «Лише надвечір’я приносить вічність».
Напевно, перебуваючи на межі, ці діти відчувають щось більше, ніж усі решта. Інакше як їм вдається бачити вічність у фарбах заходу?
Вона подарувала мені цю картину у свій дванадцятий день народження. Вісім років вона провела на лікарняних ліжках. З голками у венах, у страшних болях після чергового курсу хімії. Із вдячною усмішкою за кожен новий день, подарований кимось із небес.
Я приготувала їй подарунок — щоденник у рожевій шкіряній обкладинці, щоби вона могла записувати свої думки.
Вранці її не стало. А я принесла їй чисті аркуші для нових робіт...
Я зрозуміла, що вона померла, зайшовши в палату й побачивши її матір, яка притискала до грудей подарований мною блокнот з од-ним-єдиним записом: «Сьогодні ввечері мені стало гірше. Я вже випила таблетку, але біль не відпускає. Скоріше б повернулася мама».
Її мати сиділа на брудному лінолеумі й підпирала спиною вже не застелене ліжко. Вона плакала. Плакала від горя, бо втратила доньку. Від полегшення, бо нарешті перестала боятися смерті. Від розпачу, зрозумівши, як усе незворотньо. Але перш за все від того, що не встигла повернутися. І її змучене подіями останніх років обличчя, вкрите павутиною зморщок, того ранку здавалося ще старшим. Зрідка вона схлипувала, порушуючи тишу палати, нагадуючи самій собі про біль у грудях, і знову заходилася в беззвучних риданнях.