Я сіла поряд і торкнулася її плеча.
— Не кажіть нічого. Ви все одно не зрозумієте мене. Для вас вона одна з багатьох хворих дітей, яких ви вчите малювати. Для мене вона була єдиною донечкою. Найріднішою людиною, якої вже немає. А це означає, що я не танцюватиму на її випускному вечорі. І не благословлятиму її перше кохання. Я не побачу її в білій весільній сукні. І не візьму на руки своїх онуків. У мене не буде нічого цього. Але найстрашніше, що цього не буде в неї. Усе, що вона пам’ятатиме про це життя, — це біль, голки у венах і очікування нездійсненного дива в осоружних лікарняних коридорах. То навіщо я дала їй це життя? Таке життя?
— Вона пам’ятатиме вашу усмішку, — я перебила її. — І запах молока, який відчула, коли ви вперше взяли її на руки. Вона пам’ятатиме колір ваших очей. Медово-зелений. І ваші пиріжки з капустою. — Я помовчала трохи й додала: — Ми були близькі з нею.
— Це все вона вам розповідала? — у голосі матері звучала надія.
Я кивнула.
— Але це не все. Більше смерті вона боялася, що ви шкодуватимете про те, що вона була. І, судячи з ваших слів, вона дуже добре вас знала. Ваша донечка мучилася думкою, що ви не зможете згадувати її з усмішкою, бо вона завдала вам забагато болю й розчарувань. Діти часто розуміють значно більше, ніж ми можемо собі уявити. Розуміють усе по-своєму. Але ж у цьому вона помилялася. Бо, крім випробувань, у вас із нею було багато приємних моментів.
— Вона знала, що помре?
Я опустила очі. Відповідь була очевидною.
— Вона боялася смерті?
У цей момент мені вперше стало справді шкода жінку, яка сиділа поруч зі мною, бо, люблячи свою доньку й лякаючись невідворотності її смерті, вона так і не зуміла використати відведений їм короткий термін, аби встигнути зрозуміти її.
— Вона говорила, що страх відступає, коли ви поруч із нею.
— Мене не було поруч. Сьогодні вночі я їздила за речами додому. Я ледь переступила поріг квартири, як мені зателефонували, щоби повідомити: їй стало гірше і її підняли до реанімації. Я абияк покидала речі в пакет і вибігла з квартири. Назад поверталася на таксі. По сонному місту. Я раптом відчула, що вулиці стали іншими: сірими, спустілими, чужими. А коли повернулася... — Її очі знову наповнилися сльозами.
Я обняла її за плечі.
— Що ж мені робити?
Тепер убита горем матір чекала від мене поради, і, не знаючи, чи маю на це право, я радила їй, виконуючи дану колись обіцянку:
— Не намагайтеся забути про те, що вона була. Навчіться жити з тим, що вона була не така, як більшість дітей. Усміхайтеся, згадуючи про неї. Вона цього дуже хотіла. Напевно, мої слова зараз видаються вам абсурдними. Але ж ви не можете нічого змінити. І нехай нам не дано дізнатися, куди йде душа, поки не закінчиться відведений нам термін, це не має перешкодити вам вірити: по той бік реальності, забувши про фізичні страждання, вона матиме спокій, побачивши вашу усмішку.
Жінка, не перебиваючи, вслухалася в кожне моє слово. А потім, помовчавши з хвилину, дістала з кишені фотографію та провела пальцями по закарбованому на ній блідому обличчю. Востаннє схлипнувши, вона зібрала всю волю в кулак і всміхнулася. Вона всміхалася, не помічаючи, як котяться сльози по її щоках. Вона не бачила, як я вийшла з палати. Її донечку звали Ангеліна. Гарне ім’я.
На порозі я зіткнулася з хлопчиком з сусіднього блоку. Він злякано заглядав за мою спину:
— А де Ангеліна?
— Її немає.
— Виписали?
Я невизначено кивнула та прошепотіла:
— Зараз у неї все гаразд.
— А чому її мама плаче? — Він не міг збагнути, чи можна вірити моїм словам.
— Від щастя. — Я поклала руку на його плече.
— Зрозуміло. — Він позадкував, потім повернувся й за мить уже біг по коридору, підриваючи тишу лікарняних стін. — Друзі! — кричав він, заглядаючи в усі палати. — Ангелінка одужала! Ура! Чуєте мене! Ангеліну виписали!
— Щастить їй! — промовила, проходячи повз мене, лиса дівчинка.
Увечері того дня, вийшовши з лікарні, щоб їхати додому, я довго сиділа в машині на парковці. Я не заводила двигун, лише дивилася, як знехотя, поскрипуючи, «двірники» розмазують по лобовому склу осінню негоду. Вітер завивав у водостічних трубах. А я всміхалася жовтому листю, яке кружляло над алеєю, вдихала вологий, тягучий запах дощу. Я ловила й запам’ятовувала кожен момент цього життя. Бо остаточно зрозуміла, що не можу знати напевне, скільки разів іще для мене настане осінь.