Не дивно, що багато художників не витримували в лікарні.
У галереї все було простіше. Там я знайомилася з безліччю людей, котрі мали той чи інший стосунок до богемного світу мистецтва. Вони не були обтяжені страшними проблемами та втратами, принаймні вони не говорили про це вголос. Наші розмови зводилися до живопису. Я виставляла чиїсь роботи в себе, натомість хтось виставляв мої, і моя популярність молодої просунутої художниці зростала. Я їздила світом у товаристві так само відданих своїй справі людей, відвідуючи конференції, школи, фестивалі, аукціони та галереї. І все це шалено мені подобалося.
За тиждень до того, як я опинилася на борту літака, що прямував до Нью-Йорка, мені зателефонував Пол. Він американець. Наша співпраця, переваливши через дворічний рубіж, поступово уподібнилася до дружби. Відтоді, як ми познайомилися, він виступав у ролі агента, часто виставляючи художників-початківців у моїй галереї.
Пол повідомив, що в Нью-Йорку відкривають нову школу сучасного мистецтва. Спочатку збирають знаних майстрів, і, звісно, моє ім’я прикрашає список запрошених. А потім — лекції для обдарованих студентів, благодійні заняття з дітьми з неблагополучних сімей і ще багато подібних речей, які завжди супроводжують захо-ди такого штибу. Я не могла відмовитися. І тепер, після пересадки в паризькому аеропорті імені Шарля де Голля, я наближалася до Нью-Йорка — мегаполіса на Атлантичному узбережжі. Міста, яке всім дає вибір і можливість знайти себе.
— Шановні пасажири, наш літак готується до посадки в аеропорті імені Кеннеді. Температура за бортом плюс одинадцять градусів за Цельсієм. Місцевий час — п’ята ранку. Пристебніть ремені й надайте спинкам сидінь вертикального положення.
Я розплющила очі. В ілюмінаторі міріадами вогнів переливався Нью-Йорк.
Сьогодення
Аеропорт Кеннеді нітрохи не відрізняється від аеропортів усього світу. І неважливо, яким класом ти прилетів і скільки коштував твій квиток, ти таки стоїш біля стрічки, вдивляючись у багаж, сподіваючись побачити свої валізи. І твої ніколи не будуть першими.
Одного разу, коли в компанії Пола я летіла до Австралії, щоб узяти участь в одній із галерей Сіднея, він навіть висунув припущення, що люди, які першими знімають зі стрічки свій багаж, — підставні працівники аеропорту.
Насилу подолавши нетерпіння й урешті-решт завантаживши обидві валізи на візок, я покотила його до зони паспортного контролю, думаючи про те, що відправити кілька своїх робіт у подарунок школі кур’єрською доставкою БНЬ було гарною ідеєю.
— Ласкаво просимо до Сполучених Штатів! — запопадлива дівчина простягнула у віконце мої документи. Вийшовши з терміналу, я нарешті перейшла кордон, опинившись в Америці. Англійська вже не здавалася незвичною.
Я замовила еспресо біля першої-ліпшої стійки бару в залі аеропорту. Годинник показував шосту, отже, у Києві вже перша година дня. Перевернувши догори дриґом свою сумку й учергове здивувавшись, скільки в ній непотребу, я насилу знайшла мобільний. Дивина: у Нью-Йорку лише починається новий день, котрий уже встиг набрати обертів у Києві. Олег відповів після третього гудка. — Уже на місці. — Я висипала в чашку пакетик цукру.
— А я вже сумую, — зітхнув Олег.
Я знала, що це правда, та не могла відповісти йому тим самим. Сумувати потрібно за тим, кого вже ніколи не побачиш. Зараз я просто жила в передчутті нашої зустрічі.
— Я пропонувала тобі поїхати зі мною.
— Сама знаєш, робота. Ти вже в готелі?
— Ні, зараз піймаю таксі. — Металевий голос диспетчера, що оголошував рейси, позбавив необхідності пояснювати, де я.
— Сподіваюся, тобі сподобається номер, який я замовив для тебе. Я люблю тебе!
— І я! — Я завжди так відповідала. Це була звичка.
«...Перше, що нас вразило в Нью-Йорку, — це його «голос»: несамовитий крик сирен поліцейських автомобілів, стривожений гавкіт собак і передзвін мідних дзвонів на пожежних машинах, якій розбурхував свідомість; безперервний гуркіт моторів, шелест шин, стук голосів і свистків, котрими швейцари численних готелів викликають таксі...» Може, коли в 70-х роках XX століття автори так описували Нью-Йорк у книзі «18000 кілометрів Сполученими Штатами Америки», це місто справді було напруженим, нервовим, злісно-загрозливим. Не дивно, адже такої думки дотримувалися й журналісти International Herald Tribune. Свого часу ця газета стверджувала: злочинці в Нью-Йорку вбили й поранили людей більше, ніж уся Америка втратила вбитими та пораненими в Першій світовій війні.