Нью-Йорк на початку XXI століття мав іншу репутацію — це місто добилося найнижчого рівня злочинності серед двадцяти п’яти найбільших американських мегаполісів.
Для мене ті самі звуки Нью-Йорка стали сигналами поспіху, суєти, ділової напруги та свята життя, яке не закінчується ні вдень, ні вночі, ні взимку, ні влітку.
«Велике яблуко» прийняло в себе мільйони людей, які представляють сотні націй. І тепер, розмальований яскравими фарбами усміхнено-білозубої Африки, Нью-Йорк співає загадковим голосом Індії, кричить мовою китайських зазивах, грає на німецькій губній гармошці, рахує гроші з прискіпливістю британського банкіра, готує за рецептами кухонь усіх країн. І дивиться в майбутнє як підкорювач світу.
Це не крапка на карті, не штат або країна. Це — усесвіт, який уміщається на маленьких клаптиках острівної землі в бухті Гудзону. І лише Бронкс, якій міцно розташувався на материку, зарозуміло заявляє від імені міста: Нью-Йорку належить Америка й усе решта, що в неї не вмістилося.
Я легко піймала таксі біля аеропорту. Водій слухав реп. Це моя музика. Jay Zі Alicia Keys співали про те, що в їхньому Нью-Йорку, одному на двох, у місті бетонних джунглів, здійснюються мрії. Адже тут немає нічого неможливого. Я розглядала через скло людей, які метушилися й поспішали невідомо куди, і вірила Jay Z.
Водій ледь чутно підспівував і, намагаючись встигнути за жвавим репером, ковтав закінчення. Я насилу розрізняла слова, але мені таки подобалася ця пісня. І подобалося це таксі. І це місто.
Якби зі мною був Олег, на його обличчі, напевно, з’явився б не-вдоволений вираз. Він слухав тільки класичну музику й часто просив мене скласти йому компанію, вирушаючи на концерти симфонічних оркестрів. На мій сором, я вмирала від нудьги на подібних вечорах, а віртуозні помахи паличок диригента лише дратували. Напевно, те саме почуття долало Олега, коли він чув «мою» музику. Часто, не зумівши побороти бридливий вираз на обличчі, він вривався в мою майстерню і, намагаючись пом’якшити невдоволення, смиренно просив зробити тихіше. Він майже завжди посилався на головний біль або на справи, що вимагають цілковитого зосередження.
Олега поруч не було. І я попросила водія підсилити звук. Він зробив голосніше, усміхнувшись до мене.
Олег забронював для мене номер у готелі Trump Soho. Він знав, що я буду в захваті від 46-поверхової скляної вежі, зведеної за проектом знаменитого дизайнера Девіда Роквелла. До того ж готель знаходився в Сохо, одному з моїх улюблених районів. Колись він був місцем концентрації художників і їхніх галерей. З часом більшість перебралися в дешевші райони.
Але мені таки подобалися ці вулиці, забиті будівлями з чавунними фасадами в різних стилях, з абсолютно неймовірними елементами декору. А ще недалеко від готелю була галерея Мімі Ферст із таємничою «багатогрудою Кибелою» Михайла Шемякіна, яка стоїть на тротуарі біля входу. У цій галереї виставляють і продають роботи наших художників, і я почувалася як риба у воді поруч із нею.
Просторий готельний хол був виконаний у темних тонах. Я підійшла до стійки портьє й простягнула документи адміністратору, отримавши натомість ключі від combination suite. Хоча Олег наполягав на дорожчому варіанті, мені вдалося переконати його, що багато зайвих кімнат лише пригнічуватимуть порожнечею.
Номер у спокійних бежевих тонах вразив величезними вікнами до самої підлоги. Спочатку навіть здавалося, що частина стін — скляна.
Дизайнерські меблі від Fendi Casa та постільне приладдя Bellino доповнювали приємні враження. Простора ванна кімната була прикрашена елементами з бронзи й кам’яними стільницями.
Я прийняла душ і вдягла готельний халат. Вони завжди висять у ванних кімнатах люксів гарних готелів. Білі, з пухнастою махрою й емблемою готелю, яка вишита на грудях із лівого боку. У них мені завжди було затишно, немов я приміряла на себе інше життя.
На тумбочці стояв букет білих троянд із маленькою листівкою від Олега. Він завжди дарував мені білі троянди. А я ніколи не говорила йому, що люблю польові квіти. Мені не хотілося його засмучувати. Або створювати незручності, ламаючи звичні стереотипи.
Залишаючи на підлозі мокрі сліди, я підійшла до вікна й сіла за мольберт, заздалегідь встановлений на моє прохання. Тепер можна працювати. Раз-у-раз поглядаючи у вікно, я накидала невеликі графічні ескізи перехожих. Я завжди знала: якщо уважно спостерігати за людьми, які цього навіть не підозрюють, можна зафіксувати миті, вирвані з нескінченного потоку суєти. Мені не вдавалося розгледіти всі деталі, але їх одразу домислювала моя уява.