На аркуші з’явився рожевощокий малюк у візочку, який випустив зі своїх маленьких ручок повітряну кульку. Вона летіла чер-воною плямою на блакитному полотні неба, і чоловік у строгому діловому костюмі, що говорив по телефону, усміхнувся їй услід. А ось хлопець на іншому боці вулиці зупинив таксі одночасно із заплаканою дівчиною на розі, і, завагавшись на секунду, поступився їй, а вона всміхнулася йому крізь сльози.
Я малювала літню жінку з букетиком фіалок. Вона з’явилася на перехресті, пригостила льодяником малюка, який голосно плакав, дивлячись услід кульці, і схвально поплескала по спині його матір. Слідом за нею на мій аркуш прийшла молода жінка у вицвілому від часу сарафані й потертій джинсовій куртці. Її вбрання здавалося надто легковажним для мінливої весняної погоди. Вона стояла біля вітрини дорогого магазину й розглядала сукню з червоного шовку, у яку був одягнений манекен, знаючи наперед, що нечу-вана ціна цього розкішного наряду навряд чи дозволить їй зважитися навіть на примірку. Але вона таки всміхалася своєму відображенню в блискучому склі. Може, тому, що подумки вже йшла вулицею в цій сукні, і всі чоловіки оберталися їй услід, аби ще раз торкнутися поглядом її силуету.
У людях, які оточують нас, дуже багато світлого. Треба просто прагнути побачити це.
Ось так, епізод за епізодом, я поміщала повсякденне життя на папір, акуратно складаючи в стосик. Можливо, колись одна з цих замальовок стане картиною. А може, це буде ціла серія, присвячена Нью-Йорку.
Від мольберта мене відірвав телефонний дзвінок. Лише тоді я помітила, що мокрий халат став зовсім холодним.
Я скинула його й загорнулася в рушник.
— Алісо! Як ти? — звичне для всіх американців питання, на яке вони ніколи не чекають правдивої відповіді. Телефонував Пол.
— Добре. А ти?
— Сподіваюся, ти сьогодні приїдеш. — Він навіть не намагався мені відповісти. — Буде фуршет. Чекаємо тебе на шосту.
Я глянула на годинник. Маю чимало часу.
— О’кей. Буду радий побачити тебе знову! — Від цієї думки мене осяяв усміх. Пол був єдиним моїм другом.
— Тримай себе в руках, я буду з новою пасією. — Я почула, як він сміється. — Вона скульптор, школа — її ідея. Тобі вона сподобається.
— Безперечно. — Мене завжди вражала здатність Пола оточувати себе талановитими цікавими людьми. — До вечора.
Кинувши телефон на ліжко, я почала розбирати валізи. Мені належало прожити в Нью-Йорку не менше двох місяців, тому гардероб був значний.
Я зупинила свій вибір на короткій бежевій сукні-футлярі та черевичках у тон. Не дуже люблю шпильку, але сьогодні захід зобов’язує. Від зачіски я, як завжди, відмовилася. У мене задовге неслухняне волосся пшеничного кольору. Воно збивається в кучері, як йому заманеться, і я ніколи не протидію. Пару крапель парфумів — і образ завершений. Я підвела губи прозорим блиском і вимкнула у ванній кімнаті світло. Косметика завжди була тим видом фарби, до якої я залишалася байдужою. Не забуваючи про те, що на вулиці квітень, і погода в Нью-Йорку в цю пору непередба-чувана, я надягла ще й жилет із лисячого хутра.
Швейцар зловив для мене таксі. Повірте, це не завжди так легко, як здається на перший погляд. Приблизно кожен третій житель Америки, котрий користується громадським транспортом, мешкає в Нью-Йорку. Дивовижне місто, що тут скажеш.
Я прилипла до вікна. Мені подобалося колесити вулицями цього мегаполісу. Ми часто бували тут з Олегом. Він — у справах. Я — за компанію.
У Нью-Йорку кожна людина зайнята своєю справою. Але всі ці дії — частина одного цілого. Мене завжди захоплювала насичена симфонія цього великого міста. І нехай його простір переповнений вивісками й вогнями, вони не здаються химерними, як у Москві, або вульгарними, як у Бангкоку. Це місто взагалі нема з чим порівнювати. Тому що ім’я йому — Нью-Йорк.
Під час поїздок з Олегом я частенько ховалася за склом якогось непримітного бістро і, попиваючи каву з паперового стаканчика, спостерігала збоку за всією цією гармонійною суєтою. Я завжди думала про те, що, якби мала ще одне життя — без Олега, галереї, живопису, усталених звичок і невідступних спогадів, — прожила б його в Нью-Йорку. В одній із маленьких квартир аж під дахом хмарочоса: з тісним балкончиком, прилеглим прямо до сусідньої будівлі. І знаходився б він так високо, що навіть голуби були б там рідкісними гостями.