— Чим я справила таке враження? — Я відверто фліртувала з ним, сама з цього дивуючись.
— Ви перекручуєте дійсність. І коли дивишся на неї вашими очима, вона здається іншою. Більш м’якою, можливо. Мені хотілося б зрозуміти, як вам вдаються ці моменти. Подивитися, як ви викладаєте на папір штрихи. Відчути роботу, спостерігаючи за вами в процесі, — він говорив схвильовано, із забутим мною юнацьким запалом.
— Гадаю, ми матимемо час.
Я відповіла трохи невизначено. Стало кепсько лише від думки, що я «матиму час» для цього хлопця. Якісь години свого життя я маю провести поруч із ним, і якась невідома сила, вигадана кимось задовго до мого приїзду сюди, привела мене в задушливу залу для ліплення, за тисячі кілометрів від мого будинку.
Я завжди вірила в те, що наше життя — це коридор. Довгий коридор із безліччю дверей по обидва боки. За кожною ховаються обставини й події, які мимохіть захоплюють нас. Проте лише нам вирішувати, у які з цих дверей увійти та скільки залишатися всередині. Я думала так, поки не ввійшла у двері цієї майстерні. Я ніколи б не вибудувала такий ланцюг подій самостійно. Це занадто велика спокуса. Двері відчинилися самі собою.
Дівчина, що сиділа в кутку, підвелася і, ховаючи своє збентеження за незграбними рухами, наблизилася до нас.
— Я Вікі, — простягла вона мені руку.
— Дуже приємно, — кивнула я, легко торкнувшись її тонкого зап’ястя.
— А ви імпресіоніст?
Питання заскочило мене зненацька. Дівчина, зрозумівши, що бовкнула щось смішне, спробувала виправити ситуацію.
— Джастін годинами розглядає ваші роботи в Інтернеті, постійно дивуючись, як вам вдалося передати швидкоплинне враження. От я й вирішила...
— Усе гаразд, — не дала я їй договорити. — Дякую, що помітили мою манеру. Але я схильна не обмежуватися якимось одним напрямком.
Вона трохи почервоніла. Джастін усміхнувся, і мені здалося, що її недалекість розчулює його.
— Нам уже час. — Кейт попрямувала до виходу.
Рушивши за нею, ми з Полом повернулися до загальної зали. Богема танцювала й веселилася.
— Не зважай на Вікі. Вона далека від мистецтва, — перекрикувала Кейт музику. — Вона лише Джастінова натурниця.
— Зрозуміло, — усміхнулася я.
— А він морочить цій дурепі голову.
— Морочить голову? — перепитала я, сама не знаючи навіщо.
— Вона по вуха закохана в нього. А він спить з нею час від часу. — Кейт зловила своє відображення в скляних дверях балкону й поправила пасмо волосся на маківці.
— Може, її влаштовує? — міркувала я вголос. — Чому б і ні, адже вона сама вибрала для себе ці стосунки?
— Гадаю, що таки ні. Вона регулярно просить мене про допомогу, наче я можу вплинути на його почуття. Я не хочу втручатися в усе це.
— Кейт! — Кругленька блондинка, яка стояла біля входу, помахала рукою.
Кейт підняла вгору праву руку, а потім повернулася до мене:
— Перепрошую, мені треба провести. — Кейт торкнулася мого ліктя і попрямувала до виходу.
Я випила ще один келих шампанського й вийшла на балкон.
У Нью-Йорку немає часу доби. Нескінченний потік машин хоч і рідшає трохи після опівночі, але й далі поспішає хтозна куди, не зважаючи на годинникові стрілки. І повітря зовсім не пахне весною. Хоча яке це має значення? Важливо зовсім не те, що оточує тебе. Важливо, як ти це сприймаєш. І якщо в твоїй душі весна, то жодна січнева хуртовина не переконає в протилежному.
На темному полотні неба переливалися боязкі зірки. Сотні вогнів мегаполіса заглушали їхнє неясне мерехтіння. Але зірки були наповнені чимось справжнім. Як той хлопець, Джастін. Цікаво, як йому вдалося визначити, що саме я малюю? Ще жодна людина у світі не давала такого точного визначення моїм полотнам.
Звичайно, я була модною художницею. Але це лише питання вдалого тару. Люди розбавляли моїми картинами свої інтер’єри, щоби віддати данину моді, боячись сперечатися зі своїми дизайнерами. Вони не намагалися проникнути в суть. А цей хлопець зумів. Цікаво, скільки йому років? Двадцять? Чому він не йде з моєї голови?
Я дістала мобільний. Олег узяв слухавку після другого гудка.
— Я на прийомі. Усе гаразд.
— Алісо, я тебе кохаю! — Голос сонний.
— Ти спиш?
— Голова болить. — Олега часто мучила мігрень.
— Вибач, що розбудила, перетелефоную.
Я вимкнулася.
Джастін стояв за моєю спиною. Я відчула це раптово. І, обернувшись, переконалася, що мала рацію.
— Алісо, не хочеш потанцювати?