— Бог живе всередині кожного з нас. Відчувай Його серцем. Говори з Ним не завченими фразами, а від душі. Бо неважливо, скількома каратами покриті твої молитви. Коли вони будуть щирими, Він обов’язково почує тебе. І допоможе.
Я вірила мамі й навіть відчувала Його. Але тільки до тієї весни. Втративши батьків, я назавжди втратила віру.
Після їхньої загибелі мене швидко виселили з квартири, яка була невід’ємною частиною нашої сім’ї. Я досі сумую за її рідними стінами. Пам’ятаю, як влітку, сидячи на пофарбованому набіло підвіконні, я розглядала кораблики, що курсують по річці. Ми жили на набережній Подолу. Квартира була дуже світла, простора й тепла. Три кімнати з високими, майже під чотири метри, стелями, стінами коралового кольору й вікнами з видом на Дніпро. Три кімнати втраченого світу, у який я ніколи не зможу повернутися.
Уже після того, як з’явився Олег, я взяла за звичку приїжджати до будинку свого дитинства, коли почувалася особливо сумно. Я ніколи не глушила мотор автівки й не виходила на вулицю. Просто сиділа у дворі, знаючи, що не зможу подолати страх і ввійти всередину. Та й іти, власне кажучи, було нікуди. У цих стінах, де досі лунали мої кроки, на мене вже не чекали.
Квапливі сусіди, проходячи через двір і не пізнаючи мене через тоноване скло, відводили розгублений погляд від дорогого авто, яке перегороджувало шлях. Після того, що сталося, вони навряд чи очікували побачити мене за кермом «Мерседеса Gl». Вони поспішно прикривали парадні двері, намагаючись сховати від моїх допитливих очей затерті часом, списані стіни свого житла. А я жадібно пробігала по них очима — намагалася знайти своє ім’я, нашкрябане ключем на вапні, — ще до того, як ці двері знову зачиняться, відгороджуючи мене від минулого.
У цьому дворі все було мені рідним: лавочки із зеленою облупленою від часу фарбою; клумби під вікнами, на яких навесні розцвітали тюльпани; запах жасмину теплих літніх вечорів; гудіння трансформаторної будки в кутку, за білизняними мотузками; і, звісно, вікна, через котрі колись я дивилася на світ.
Я довго вдивлялася в темряву, намагаючись відживити в пам’яті запахи та звуки, які жили там колись. Але вдавалося це мені рідко. Іноді, ближче до вечора, там запалювали світло, і мої спогади наповнювали незнайомі голоси, шипіння олії на чавунній пательні, мовлення диктора кабельного каналу, дитячий сміх. Усі ці чужі звуки, які марно відкидала моя свідомість, доводили: життя не стоїть на місці. Руда дівчинка років десяти з розсипом веснянок на блідому обличчі визирала у двір з балкона моєї кімнати. Я не злилася на неї. Хіба трохи заздрила.
Одного разу, не здолавши охоту краще розглянути її, я опустила скло у водійських дверцятах. Наші очі зустрілися, але дівчинка не відвела погляд. У її збільшених зіницях я прочитала єдине бажання, яке спочатку навіть потішило мене. Дівчинці хотілося опинитися на моєму місці. Бути дорослою жінкою за кермом дорогого автомобіля, зі свіжим глянцевим манікюром на нігтях. Так само природно віяти запахом дорогих французьких парфумів, носити такі самі туфлі за пару тисяч доларів і, звісно, недбало покласти кредитну картку в сумку від Hermes, яка валяється десь на підлозі за сидінням. Я відвернулася. Я мусила зупинитися. Зрозуміти, що означає бути по-справжньому дорослою, у такому юному віці, на жаль, неможливо. Удавана розкіш не подарувала цій дурненькій дівчинці ні найменшого шансу, щоби з’ясувати для себе деякі подробиці мого «блискучого» життя. Вона просто хотіла бути мною.
— Катю! Вечеря вистигає! — долинув м’який жіночий голос із кухонного вікна.
Дівчинка ще раз кинула на мене заздрісний погляд і зникла за щільною шторою. У кораловій кімнаті згасло світло.
Я не вагаючись віддала б цій рудій крихітці все, що мала, тільки б замість неї почути, як мама кличе мене до вечері, і, перечепившись через поріг, бігти на кухню, креслячи рукою невидиму смугу по кораловій фарбі та всміхаючись у відповідь на мамине: «Донечко, припини бруднити стіни!».
Того ранку, коли батьки поїхали на дачу, я чекала в гості подругу й заварювала чай у тендітному білому чайнику з китайського фарфору. Я діставала з бляшаних банок засушені листочки м’яти, малини, календули та змішувала їх із заваркою, принюхуючись до аромату трав, якій наповнював кухню. Я навіть не глянула у двірне вічко, коли в передпокої пролунав дзвінок. Після перших фраз діалогу з дільничним я перестала чути його голос. Я лише дивилася, як ворушаться його губи та сповзала по стінці на підлогу.